Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Сумую за тобою, але в бунгало стає легше. Навіть коли ми не разом, тут я наче зустрічаю тебе. Стіни бережуть пам’ять про твою присутність, і від неї тепло на душі. Веселого Різдва!

З любов’ю

Кліо

Увечері, просто перед різдвяною службою, привезли пошту. Я сторожко дивилася на ящик: хтозна, що він ховає в собі, особливо після несподіваного й досадливого материного листа. Пішла від тата, але нічого не пояснила. Звісно, за цим стоїть якась історія.

—Тільки один для тебе, — сказала Мері, простягаючи світло-рожевий конверт.

Рожевий. Наче камінь з душі. Точно не від Джерарда. Але я ненавиділа себе за відчуття полегкості. Не те щоб я не хотіла знати, що з ним. Ні, усе набагато складніше. Я глянула на елегантний акуратний почерк і прочитала зворотну адресу. Максін. Заховавши конверт у кишеню, я рушила до дверей. Удалині почувся церковний подзвін, аж раптом я повернулася до медсестри Гільдебренд, що сиділа за столом і заповнювала папери. Як вона проводитиме Різдво? Зовсім сама на цьому дивному острові. Медсестра Гільдебренд ніколи не згадувала про сім’ю. Якщо вірити дівчатам, у неї далеко не щасливе минуле. Напевно, їй самотньо цієї пори. Так, вона рідко всміхалась і розтуляла рота, лише щоб наказувати нам. Але зараз Різдво. Ніхто не заслуговує бути сам на Різдво. Невже жодна душа не покликала її на службу?

Я тихо підійшла до її столу.

—Медсестро Гільдебренд, вибачте, якщо заважаю, — обережно почала я. — Я вже закінчила. Нині Святвечір...

—Так, я в курсі, — урвала вона.

Я покірно кивнула.

—Я просто хотіла, ем...

—Медсестро Келловей, кажіть швидше. Хіба не бачите, що я заклопотана?

—Так, даруйте. Я просто хотіла запитати, чи ви знаєте про вечірню службу сьогодні. Подумала, може, ви хотіли б піти на неї, от і все.

Вона нарешті відвела погляд від паперів і подивилася на мене довго, пильно, зацікавлено й трохи спантеличено. А тоді поспішно сказала:

— Біжіть уже, медсестро Келловей. Ваша зміна закінчилася.

Я кивнула й рушила до дверей, намагаючись не виказати розчарування. Хіба не байдуже?

* * *

Кітті обіцяла піти зі мною на службу, але в кімнаті я її не застала. Записки теж не було, тож, почекавши п’ятнадцять хвилин, я здалась і відчинила шафу, щоб вибрати вбрання. І враз помітила, що в гардеробі Кітті бракує жовтої сукні. Тієї, що так тісно облягає її фігуру. Куди вона її вдягла? Я витягнула скромну блакитну сукню і розпечатала лист від Максін.

Дорога Антуанетт!

Як у тебе справи? Боже, я так скучила! Без тебе будинок не схожий на себе. Тут самотньо. Тут бракує життя.

Відколи ти поїхала, стільки всього змінилося, що я навіть не знаю, звідки почати. Але ми завжди були відверті одна з одною, тому я почну з правди. Хай Господь дасть сили нам обом, адже те, що я розповім далі, буде важко прийняти.

Дорога моя, я мушу зізнатися, що вже дуже давно кохаю твого батька. Я щосили боролася із цією любов’ю, опиралася всією душею. Однак перебороти кохання — аж ніяк не можливо. Тепер я це знаю.

Я не хотіла, щоб ця любов розлучила твоїх батьків, і багато років приховувала свої почуття, закоркувавши їх міцно й так глибоко, що й сама повірила: минулося. Та коли виявилося, що твій батько теж кохає мене, корок, який я ревно берегла, вирвався в повітря. І все змінилося.

Не знаю, чи ти коли-небудь промовиш до мене хоч слово, чи подивишся на мене, як раніше, але я молюся, щоб у твоєму серці знайшлися сили мене пробачити. Ми з твоїм батьком просимо тільки одного — твого благословення.

Після війни ми переїдемо до Франції та одружимося. Знаю, це все дивно й несподівано. Антуанетт, люба, потрібен час, щоб звикнути. І весь той час я молитиму Господа, щоб ми знову стали сім’єю.

З любов’ю

Максін

Аркуші висипалися з рук і впали на ліжко. Я не зводила з них очей, вивчаючи почерк Максін. Чому її «у» мають такі дивні хвостики? Чому вона звертається до мене на «ти»? А папір з рельєфним візерунком — це був материн. За кого вона себе має? За господиню дому?

Максін і тато. Це не вкладалося в голові. Вони кохали одне одного все моє життя? А моя мати знала? Не дивно, що вона так суворо поводилася з Максін. Жити під одним дахом з батьковою коханкою. Бідна мама! Як я цього не помічала? Як могла бути такою наївною?

Я згребла рукою аркуші, зім’яла їх у міцну грудку й викинула до смітника. Не збираюся читати їх іще раз. Не хочу бачити їх ніколи. Я вийшла в коридор і грюкнула дверима так, що аж сама злякалася.

Якщо Кітті нема, я піду на службу сама. Нізащо не залишуся в кімнаті уявляти, як тато й Максін удома вдвох смажать каштани на Святвечір. Я похитала головою і спустилася сходами. Та готуючись штовхнути двері й вибігти на свіже повітря, я раптом почула дещо незвичайне. Хтось нагорі надибав радіо й навіть більше — упіймав сигнал, що ніс через величезний блакитний океан солодкі й чисті звуки «Святої ночі» Бінга Кросбі[7]. Коліна підломились, і я завмерла, дослухаючись до радіохвилі. Пісня, наче теплий бриз, заспокоювала й воскрешала в пам’яті Різдво в Сіетлі. Діти, що співають різдвяних пісень. Величезна ялинка у вестибюлі. Тато потягує сигару біля каміна. Мама метушиться, загортаючи подарунки. Солодощі Максін, які тепер стали б мені посеред горла. І Джерард. Яке Різдво без Джерарда?

—Викликає ностальгію, так? — почувся голос Стелли позаду. Я обернулася до неї.

—Так.

Якби вона знала.

У тьмяному світлі коридору лице Стелли здавалося лагіднішим. Острів змінив її?

—Тут усе не те, — вела далі Стелла. — Немає снігу. Немає ялинки. Я вперше сумую за домом. По-справжньому сумую.

—І не кажи. — Я взяла її під руку. Ми стояли удвох і слухали, доки пісня не закінчилася. Тоді радіо звично зашипіло, і чари зникли. Їх проковтнув самотній океан.

—Ти йдеш на службу? — запитала Стелла.

—Так, саме зайшла по Кітті. Ми думали йти разом.

—Ой, геть забула.

—Що забула?

—Кітті попросила переказати, що їй дуже шкода, але Ленс організував для неї особливе різдвяне побачення, тож на службу вона не встигне.

—Побачення? На Святвечір?

Стелла знизала плечима.