Читати книгу - "Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва"

Ельза увійшла в будинок, в якому зростала. Вона провела тут все своє життя й сьогодні вона проведе тут ніч востаннє, адже завтра вона мусить переїхати до будинку Тео. Єдине, що її радує - клан Вільтонів поряд з її кланом, тому може навідувати його, коли забажає.

– Ти не мусив цього робити. – вовчиця обірвала тишу, яка стояла в приміщенні.

– Не розумію про що ти. – звичайно він зрозумів, проте не став приймати подяку за те, що вважав правильним. 

– Ти отримав те, чого хотів чи не так? – Ельза підійшла до вікна, за яким все ще було темно. – Задоволений?

– Ні. – прохрипів Тео та присів на диван у вітальні споглядаючи на вовчицю. – Я бажав отримати місце у твоєму серці, а не байдужість в ньому до мене. Хіба це можна назвати задоволенням? – він продовжував спостерігати за Ельзою, яка затамувала подих.

– Хто знає, у тебе збочені фантазії. – у неї вирвався смішок, вовчиця відвернулася від вікна та натрапила на погляд Тео. Зараз його очі світилися блакитним сяйвом, як в ту ніч, коли вона не стримала пориву й прийшла до нього. – Можливо, те що зараз я скажу прозвучить дивно та я рада, що ти поруч. – Ельза не відводила очей від Тео, їй подобався колір його очей, вони були як глибини океану, а коли вовк виривався назовні від емоцій, що його переповнювали, то його очі ставали як безхмарне небо. 

– Переодягайся. – сказав вовк продовжуючи кидати погляди на дружину.

– Що? – перепитала Ельза не розуміючи що відбувається.

– Переодягайся, покажу тоді одне місце. Не бійся, я не кусаюсь. – він підвівся з дивану та підійшов до неї так близько, що вони відчували подих одне одного. – Тільки якщо сама попросиш. – це він прошепотів їй на вухо та користуючись її розгубленістю піднявся на другий поверх.

Вовчиця піднялася у свою кімнату та відчинила шафу дістала шкіряні штани та коротку шкіряну жилетку, в якій був легкий виріз. Ельза хотіла одягти щось зручне, проте думка, що ця жилетка сподобається Тео її не покидала. Тому вона вирішила, що точно одягне її та ці штани. От тільки дещо вона не врахувала. Адже, затягнути корсет на сукні їй допомогла мама і як вона не намагалася самій розв'язати його не вдалося. Тому через двадцять хвилин спроб вона вже стояла навпроти дверей Тео.

– "Давай, Ельзо. Це всього невеличке прохання, без підтексту. Адже так?" – її думки обірвав Тео, який відчинив двері. Він уже був готовий, зверху чорна шкіряна куртка та чорні джинси. Під низом була футболка, яка обтягувала його мускули.

– Передумала? – вовк поглянув на дружину, яка стояла перебираючи з ноги на ногу ніяковіючи. Він був переконаний, що на її обличчі побачив рум'янець. Він бачив такою її вперше.

– Ні, ні. Я... Я.. Тут така справа і.. – Ельза щось бубніла собі під ніс намагаючись зв'язати речення до купи від збентеження.

– Говори. – він сказав це спокійно, йому було цікаво, що викликало таке збентеження в Ельзи, адже зазвичай звик бачити її інакшою - безстрашною, впертою, часом грубою та впевненою у собі вовчицю.

– Допоможи розв'язати корсет. – вона видихнула та сказала все швидко, після чого розвернулася та показала причину "проблеми".

– І це все? – Тео посміхнувся та приступив розв'язувати корсет. Час від часу він торкався пальцями її оголеної шкіри, яка відкривалася. У вовчиці пробіглися мурахи по всьому тілі від його дотиків, хоч вона намагалася не показувати цього та тіло зрадницьки її виказувало чим тішило вовка. – Готово. – Ельза пішла у свою кімнату не обертаючись, щоб Тео не бачив як її обличчя почервоніло.

Спустившись через десять хвилин вона побачила, що Тео вже чекав її.

– Куди йдемо? – запитала вовчиця ховаючи очі в підлогу.

– В особливе місце. 

Вони йшли стежиною, що вела до клану Вільтонів, проте потім вони повернули іншою дорогою. Пройшовши далі перед очима виднілася хижина

– Почекай хвилину. – Тео зайшов всередину й за мить на дворі засяяли красиві вогники, які дали розгледіти місцевість. Навколо самотньої, дерев'яної хатини була викладена кам'яна плитка, а далі була гарна клумба та сад. На терасі цієї хижини була широка гойдалка, куди Ельза підійшла та сіла.

– Тут гарно. – вовчиця поглянула на небо, яке було затягнуте густими хмарами, а вітер погойдував її волосся. – Чому ти привів мене сюди? – вона поглянула на Тео, який стояв поруч та показала жест рукою, щоб той сів поряд.

– Коли я був малий, то мама часто водила мене сюди. З цим місцем у мене багато приємних спогадів. Хотів показати тобі його. Я часто приходжу сюди, коли почуваюся кепсько. Це допомагає мені забутися на якусь мить.

– Зараз тобі теж кепсько? – вона повернулася до вовка і він зробив те саме, через що їхні погляди зустрілися.

– Ні, зараз мені добре, як ніколи. – Ельза нахилилася до нього ближче та торкнулася своїм чолом його.

– Мені теж. – вона притулилася до нього та поклала голову на плече. – Покажеш мені сад? – вони піднялися та попрямували стежиною.

– Пам'ятаю, як я приніс додому кота, який знайшов неподалік. Мама дуже сварилася, через те, що він викопував її квіти з клумби для своїх "справ". Але звикла до нього, той лахматий чорт лащився лише до неї, а на решту родини кидався, як навіжений. Навіть, мене чомусь недолюблював. – вони зупинилися та розглядали цвітіння, яке росло навколо.