Читати книгу - "Приборкати дракона, Ліра Куміра"

Весь тиждень я рішуче ганяла себе в тренувальному залі академії. Мені потрібно було підтягнути свої практичні вміння, а ще хотілося позбутися настирливих думок про зустріч із батьками. Вихідні вже наближалися, а разом із ними й розмова з батьком, який велів мені покинути навчання. А ще бал…

Ні, я не проти трохи відволіктися від проблем, що накотилися останнім часом, але як це зробити без шкоди організму?

- Гей, Істрійська, хочеш спаринг? - Смикнулася, помічаючи, що вже не одна в приміщенні.

- Дякую, але ні, - продовжила методично відпрацьовувати удари по опудалу, намагаючись не показувати свій гнів.

Всі в групі знали, що я терпіти не можу, коли мені заважають у тренуванні. Але мій співрозмовник ніби спеціально наривався на суперечку, наче і йому потрібно було на комусь випустити пару.

- Невже злякалася? А мені здавалося, що ти вважаєш себе найкращою у всьому, - Лекс обійшов майданчик по колу, опиняючись у мене перед обличчям.

- Слухай, Анрійський, будь ласка, не наривайся. Я не хочу, щоб потім тебе відскребували від стіни, а мене звинувачували в замаху на молодшого сина Першого Лорда, - відмахнулась від набридливого хлопця, але той лише похитав головою у відповідь, ступивши однією ногою на мій килим.

Це й стало останньою краплею мого терпіння.

- Ну, ти сам напросився... - зробивши крок вперед, я виконала обманний випад, відразу перетікаючи в ковзну атаку зап'ястям в район сонячного сплетення.

Але недарма мій споконвічний суперник вважався одним із найкращих бійців в академії. Хлопець одразу ж ухилився вправо, виставляючи вперед свій захист. Посміхнувшись, Лекс переніс вагу тіла на ліву ногу, після чого з легкістю провів долонею у мене між лопаток, заробляючи перші очки в нашому несподіваному спарингу. Якби у нього в руках був кинджал, я б зараз стікала кров'ю, а так лише отримала легкий тичок по гордості.

Так, це мені не тренувальний бій з «дерев'яшкою», тут я здобула справжнього та небезпечного супротивника. Але ж і я не ликом шита!

Викинувши з голови непотрібні зараз думки, я трохи хитнулася, відстежуючи рухи одногрупника, після чого просто викинула руку вперед, ударяючи праве плече Лекса. Хлопець від несподіванки похитнувся, і тоді я зробила ще одну атаку, відправляючи свого суперника в політ, який все ж таки пом'якшив татамі.

- Непогано, - Анрійський потер забите місце, швидко опиняючись навпроти. - Один-один, Алісо, - я скривилася, адже не дуже любила, коли так скорочують моє ім'я.

– Ще одну зв'язку для визначення переможця? - Загорілася азартом, передчуваючи, що цього разу мені точно вдасться вкласти свого супротивника на обидві лопатки.

- Вважаю за краще залишити невизначеність у наших відносинах, - підморгнув мені хлопець, після чого розвернувся і пішов геть.

А я так і залишилася стояти, приголомшено блимаючи очима.

- «Ну і що це таке було?», - Ні, те, що Лекс з прибабахом мені було відомо давно, але до чого ця його дивна поведінка?

- Сандро, ми скоро їдемо до міста. Ти з нами? - Барні вдерся в тренувальний зал, стикаючись на вході з сином Першого Лорда. – А що Анрійський тут забув? - Запитав мій друг, як тільки двері зачинилися за спиною згаданого раніше одногрупника.

- Не знаю, спитай що полегше. Прийшов і запропонував спаринг. А як тільки я почала перемагати, одразу здувся, - на ці мої слова Стоулс пирхнув, на що я ображено підібгала губи. - Але ж це правда! Ще й наговорив якихось дурниць. Дивний він якийсь, - промовила задумливо, на що товариш лише знизав плечима.

- Ви йдете? – у приміщенні з'явився Каменійський, який вказав на коридор у себе за спиною. - Мені здалося, чи Анрійський вийшов звідси? Невже ти вирішила проміняти нас на цього зарозумілого сноба? – у голосі Джулса відчувалося роздратування.

Мій друг недолюблював сина Першого Лорда, і тому було кілька причин.

- Дурниці не кажи, - тицьнула в бік друга, намагаючись швидко змінити тему розмови. - Може заскочимо за Мірою та в кафешку? – я старанно відтягувала момент зустрічі з батьками, побоюючись серйоної розмови з Великим Лордом.

Чи, може, власної реакції на його слова?

- Ти чого? Вона ж зараз мабуть в одному із салонів «відмокає», хочеш, щоб і тебе туди затягли? - З сумнівом поглянув на мене Барні, на що я заперечливо похитала головою. - Та й я обіцяв батькові допомогти йому в майстерні, тож давай вже після вихідних, - подивилася у бік Каменійського, але й той не відповів мені згодою.

- Ну, доообре, - тим часом ми вийшли надвір, де я так і застигла, помітивши біля входу карету свого батька. - Схоже, не судилося мені відпочити, - вказала на екіпаж біля воріт.

- Ні шерстинки ні пушинки, - друзі співчутливо поплескали мене по плечу, після чого вирушили на зупинку, тоді як я обережно потупцювала до відкритих дверцят.

- Привіт, тату, - сіла на зручну лаву, дивлячись на задумливе обличчя Великого Лорда.

- Доброго дня, доню. Як навчання? - Це він до чого? Натякає на щось чи справді цікавиться моїми успіхами?

- Кхм... Ніби нічого. Цього тижня розпочалися заняття з Його Величністю. Поки нічого серйозного, адже правитель тільки промацує нашу силу, але мені навіть вдалося його стримати на півхвилини, - я й сама не помітила, як почала із захопленням хвалитися своїми скромними здобутками, тоді як батько уважно спостерігав за мною, ніяк не коментуючи. – Тату, я тут…

- Знаєш, Алісандро… - я завмерла, боячись почути ті самі слова, на які чекала цілий тиждень. - Я подумав і вирішив, що ти можеш залишатися в академії і закінчити її, якщо тобі це буде під силу, - не вірячи почутому, я підняла свої очі на Великого Лорда, помітивши усмішку на його обличчі.

- Тату… - всидіти на місці було складно, і навіть карета, яка все ще рухалася, не стала для мене перешкодою.

Я швидко підхопилася, укладаючи його в обійми. Невже цей божевільний тиждень закінчиться не так і погано, як мені думалося ще в понеділок? Що якщо всі мої старання не пропадуть задарма, і я справді зможу досягти поставленої мети?