Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

— А прозвучало сумно.

— Може, сніговика зліпимо, як в старі-добрі.

Дійсно сумно. Я огорнула його руку своєю, але коли Тиміш видав: «Думаю, він цілеспрямовано ігнорує мої спроби дізнатись бодай щось про цю пані “ікс”», фиркнула:

— А ти знов за рибу гроші! Тобі не треба про неї нічого дізнаватись. Ти з нею не одружишся — крапка.

— Ще й мама відповіді уникає, хоча точно з нею знайома. Зуб даю, це батько попросив її мовчати. Не хоче, щоб я зв'язався з «іксом» до офіційних заручин і все зіпсував.

Перспектива все зіпсувати мені сподобалась, тож я запитала:

— А ти можеш сам на неї вийти?

— Я намагався. — Тиміш відкрив браузер із купою вкладок. — Точно відомо тільки, що це донька батькового партнера, але якого саме — питання. Я знайшов усіх, що наразі є в Харкові, та в них чи сини, чи ще школярки, чи ось, в одного донька маминого віку…

Тиміш зробив павзу й десь пів хвилини дивився кудись в далечінь за межами екрана ноутбука, а потім струснув головою, ніби відганяючи видіння.

— Не те щоб я в батька любий син, але не так все й погано. У Сумах, Запоріжжі й інших містах — аналогічно: школярі, дошколята й одружені. З тих батькових партнерів, що відомі мені й двом десяткам новинних сайтів, я перевірив усіх — лишаються маловідомі й потенційні. І я б ставив на других. Тих, з якими найнеобхідніше вибудовувати міцні зв'язки й з яких логічніше було б починати пошук. Але переліку таких у відкритому доступі катма.

— Тобто тупик?

— Ага-п, — Тиміш видам гулке «п» губами. — Хіба що батьків натяк про «мобільність» моєї роботи, вказує на те, що ця краля мешкає не в Харкові. На жаль.

— Чому «на жаль»? Яка різниця, де вона мешкає?

— Чула щось про те, як чоловік і дружина побут ділять, мм?

— Але ж вона переїде до тебе, хіба ні?

— Чарівно. У вічі її не бачила, а вже поселила в мене. А що, як вона психічно хвора?

— Не роби мені нерви, Горчуку! — я пожбурила в нього рушником. — Я тут сама з тобою скоро стану психічно хворою!

— Якщо вона живе в Вінниці, тоді і я житиму в Вінниці, — методично складав пожбурений рушник він. — Якщо в Миколаєві — то і я в Миколаєві. Якщо в Рівному…

— Я вловила закономірність, дякую.

Тиміш зітхнув і поклав охайно згорнутий рушник коло ноутбука.

— За договором дружина обирає місце проживання родини. Я сумуватиму за цією квартирою, тут такий вид… — Він перевів погляд на вікно, що виходило на будівництво й парад сміттєвих баків.

— Поговори з мамою, — наче папуга торочила я. — Який їй зиск із онуків, що ростуть деінде?

— Харків — для неї теж «деінде».

— Але вона жила тут із вами пів життя — ти хоч би спробував!

— Знаєш, що найцікавіше в цьому договорі? — укотре проігнорував мене Тиміш.

Сплеснувши в долоні, я відкинулася на стільці й склала руки на грудях: хоче виговоритися — най виговориться, як йому так треба.

— Його укладали всі, окрім мене. Точніше укладав-то його батько з адвокатом ще десять років тому, але кожна нова домовленість потребує деяких правок і мої — вносяться останніми. Плюс тато сказав, що пункти, які додавала чи правила ця Ікс, недоторканні.

— Як справедливо, — качалась на стільці я.

— До прикладу, спільні поїздки планує вона. І графік власних відпусток я повинен узгоджувати з нею: попереджати про них щонайменше за три місяці, у письмовій формі.

— Практично.

— Але пункти, які повинні були б регулювати подружні зради, мають лазівки. І я не певен, чи це мені від недосипу вони вбачаються такими очевидними, чи моя майбутня дружина не пальцем роблена.

— Ціну собі знає — це точно.

— Еге ж!

Мені почулося чи у цьому «еге ж» було ледве вловиме захоплення?

— Поговори з матір'ю! — ізнов взялася за старе я.

Тиміш глухо загарчав, відкидаючи голову назад.

— Ну годі тобі, Лізо, будь реалісткою. Вона не послухає!

— Наскільки я знаю твою маму...

— Та ти ж її не знаєш. Ти бачила найкращі її сторони. І не те щоб мама була монстром — зовсім ні, мама чудова, але вона ще той упертюх.

— От ми й виявили в кого ти вдався.

— Якщо мама вирішила, що так буде краще, то її не переконати філософськими роздумами над сенсом життя й гіпотетичним «справжнім коханням».

— То для тебе кохання — це щось гіпотетичне?

Тиміш зустрівся зі мною очима, і моя єхидність чкурнула в невідомому напрямку.

Гіпотетичне чи ні, а проблема перед ним постала реальна. Я не можу просто кинути друга напризволяще. До того ж, схоже, якщо залишити його одинцем біля цієї прірви, він у неї стрибне.

— А що як… — почала я м'якше. — Припустимо, у тебе був би не гіпотетичний доказ справжнього кохання?