Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

Ще рік тому він і думати не думав про армію, коли сидів із рідними за вечерею. Конопетка, вігілійна капуста, маківки та мочка[34], яку терпіти не міг. Потім подарунки, уєк Рудольф привіз йому духову рушницю, "люфтбіксу", як називають цю зброю-іграшку в Сілезії. Мама злилася, адже йшла війна, мало того, що серйозніші речі, то ще й рушниця під ялинку – це поганий знак – а що станеться, якщо її від армії не відмажуть? Фріцеку на всі ці бабські печалі було начхати, і перед пастеркою[35] вони в таємниці вирушили з уйком і батьком постріляти з вікна у видимий при тьмяному світлі ліхтаря пеньок.

А сьогодні духова рушниця лежить собі спокійненько, загорнута в промаслену ганчірку на шранці[36] в батьківській спальні. Фріцек заборонив молодшому братові торкатися її, хіба що з батьком. Коли самого Фріцека мобілізували, мама сходила з ума і побачивши все, що асоціювалося у неї з армією, починала хлюпати носом. Батько сховав навіть свої армійські штани та куртку, які він одягав, спускаючись у невелику майстерню у підвалі.

Як же це все було давно! Фріцу здавалося, ніби він живе у цьому будиночку з самого початку часів. Фельдфебель Шлієбекс ніяк не давав забути, як Фріцеку пощастило. "Слухай, Мушоле, я своє відслужив чотири роки в окопах першої війни". Шлієбекс не міг правильно вимовити прізвище "Мусел", втім, у Soldbuche[37] у хлопця було записано "Musscholl". Починаючи свою тираду, яку Фріцек знав на пам'ять, унтер-офіцер тицяв пальцем у залізний Хрест, що висів біля лівої кишені мундира, отриманий ним за якийсь геройський вчинок під час окопної війни. Це ж яка тобі везуха. Ровесники твої дохнуть як мухи в Росії, а ти сидиш собі тут, як у Бога за пазухою. Тепло, їжа є, ніхто в тебе не стріляє. Мушол, ти обісрався б так, що гівно тільки в чоботях залишилося б", - бубонів Шлієбекс. І він мав рацію. Коли Фріцека призвали, мати заходилася від плачу. Нічого дивовижного - молодих силезців, як правило, посилали на східний фронт. З класу Фріцека трьох уже не було в живих, один числився серед зниклих безвісти, шестеро билося у степах України, у Центральній Росії та під Ленінградом. Але у Фріцека був хрещений. Щойно хлопцеві надійшов мобілізаційний припис, батько надіслав братові телеграму. Уек приїхав за кілька днів, зачинився з батьком у кухні, і вони довго розмовляли. Призовник із матерію підслуховували під дверима, але брати розмовляли дуже тихо. Рудольф мав у НСДАП[38] певну вагу, працював у міністерстві. На ранок мати вже помітно заспокоїлася.

Тільки коли Фріц приїхав додому після першого навчання, мама проговорилася, що все влаштовано - він вирушає до Норвегії. У навчальному таборі хлопець трохи зіткнувся з армією і не міг заспокоїтись – так хотілося битися! Він мріяв перевестися до танкістів, сам бачив себе хоробрим командиром з Лицарським Хрестом на грудях. Тим часом у Норвегії він не отримає навіть бойової нашивки. Адже там нічого не відбувається! У цьому він звинувачував рідних. Через них він не стане героєм. Але тут у відпустку зі східного фронту приїхала пара хлопців із його класу. Карлік, наш красень, спортсмен і сміливець Карлік[39]... Зустрілися вони біля костелу. У Карлика на мундирі була прикріплена орденська стрічка, тільки Фріц на неї не дивився. Натомість він дивився на покалічене обличчя шкільного товариша, на якого свого часу поглядало не одне дівчисько - зараз у Карлика не було носа, а все обличчя було вкрите шрами від обморожень. Алоїз, з яким вони сиділи за однією партою, не сказав Фріцеку ні слова. Вони стояли перед входом до церкви. Лойзік схопив дружка за ґудзик мундира, похитав головою і пішов. Алоіз, найвірніший приятель, з яким колись ділився будь-якими таємницями! З того часу Фріц уже без смутку думав про своє призначення на службу.

Командир йому попався добрий. Фельдфебель Хоймар Шлієбекс, ветеран першої світової війни, в громадянському житті – аптекар, був справедливим та добрим. Його зовнішність чудово відповідала темпераменту: низенький, пухкий, з видатним черевцем. Червоні щоки, кирпатий ніс, темні очі та русяве, проріджене часом волосся доповнювали образ саксонського міщанина. Як він сам казав, чудово пам'ятав себе зразка 1914 року, коли вісімнадцятирічний гівнюк потрапив на фронт. Почувався він тоді загубленим і переляканим. Але ним зайнявся добрий чоловік, тож тепер він повертав свій борг. Фельдфебель командував трьома рядовими та єфрейтором-радіотелеграфістом. Всі разом вони утворювали гарнізон стратегічно нікому не потрібної метеорологічної станції неподалік Каутокейно, на півночі Норвегії, за Північним полярним колом. На свята двоє рядових отримали двотижневі відпустки додому, єфрейтор на пару днів вирушив до Тромсе, тож у дерев'яному будиночку вони залишилися лише вдвох.

- Фріц... - голос командира перервав роздуми хлопця.

- Ну? – не надто за статутом відповів Фріцек.

- Я тобі дам "ну", прохвіст. Витягай дупу з ліжка і розпали грубку, дармоїд чортів, - пробурчав унтер-офіцер, щільніше загортаючись в кожух.

Фріц зітхнув, відкинув ковдри і швиденько пробіг до стільця, на якому вчора ввечері повісив мундир. Він не був високим, як більшість силезських чоловіків, але фізична праця сформувала у нього чудову фігуру. Хлопець був широкоплечим, з сильною грудною кліткою та вузькими стегнами. Ось тільки ноги здавались непропорційно худими. Фріц швиденько одягнувся, запалив гасову лампу, глянув під грубку і вилаявся. Donnerwetter. Дрова закінчилися, треба було вдягати шинель і виходити на мороз, клинами і молотом розбити кілька чурбаків, сокирою нарубати соснових трісок на розпалювання. Він ще раз зітхнув, одягнувся і вийшов у двір – там полярна ніч, сонце й так не встане, а на темну рубати дрова він не стане. Порушуючи статут, Фріц запустив дизель-генератор, запалив електричну лампу за будинком і взявся за роботу. Хлопець викочував з-під навісу розпиляні колоди, ставив чурбаки на рівному місці, прикладав клин, злегка забивав молотом - вдома такий називали "пирликом" - і коли клин заглиблювався в деревину настільки, щоб не падати під власним тягарем, Фріцек відступав, і валив з-за голови по клину що було сили. Найчастіше одного удару вистачало, щоб кругляк розтріскувався, але бити ще треба було вміти. Тут однієї сили було недостатньо. Дітлєв з Гамбурга, здоровенний, немов гора, який тепер поїхав додому на свята, хоч і був сильніший за молодого силезця, з рубанням дров справлявся набагато гірше. Він не знав, що тут треба добре зробити замах,