Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

потім крок, зігнути в колінах ноги і нахилити тулуб. Ну, ще він не знав, що руки мають бути розслабленими, щоби молот падав вільно. Фріцек ще хлопчиськом навчився рубати дрова і працювати молотом і сокирою, тож тепер швидко розбивав колоду за колодою. Розколовши кілька, він відклав молот та клини, після чого почав дрібнити дерево на рівні поліна. Хоча термометр показував вісімнадцять градусів нижче нуля, хлопець за півгодини розігрівся, зняв шинель, залишившись у кашне та пуловері, одягненому на мундир. Він подумав, що коли фронтовики за бій врукопашну, то отримують срібний знак з гвинтівкою в дубовому вінку, танкісти - з танком, пілоти - з літаком і так далі, він міг би запросто отримати "Знак лісоруба" з сокирою.

Тоді можна було б хоч щось пришпилити на мундир, рубання дров – його основне заняття. Гвинтівка висить у будинку на гачку і – хоч тут сам він був уже восьмий місяць – вона знадобилася лише один раз, коли якісь бандити здалеку обстріляли їхній пост. Тоді Фріц схопив гвинтівку, кілька разів вистрілив з вікна в невизначеному напрямку, так само вчинили і його товариші. І на цьому бій завершився. Партизани втекли, нікого навіть не подряпало.

Так і минав його час – у розмовах із колегами, рубанні дров, приготуванні їжі. Останнім часом радіотелеграфіст, Gefreiter Кноблаух, від нудьги почав вчити його обслуговувати радіопередавач, що якось урізноманітнювало щоденну рутину. Ще перед тим вони ходили в ліс і намагалися полювати. Одного разу їм вдалося пристрелити невеликого кабанчика, але потім зверху прийшов наказ, щоб через активність партизанів не залишати без причини розташування, так що закінчилося і це.

Перемежаючи ці роздуми з думками про сніданок, бо живіт уже грав марші, він, зрештою, нарубав досить дров, склав усе у великий кошик і закинув його собі на спину. Коли попрямував до дверей, метрів за тридцять від будиночка, на краю кола штучного світла помітив людський силует. Людина була низька, згорблена, з характерним високим головним убором. Лапландець. Ніхто інший і так у цю дичину не залазив. До найближчого селища було годин п'ять пішки. Взимку раз на тиждень до них на базу приїжджали кінні сани із постачанням.

Мисливці-лопарі іноді стукали у двері їхнього будиночка. Фріцек не був упевнений, чи відрізняють їх якось від норвезьких солдатів, які служили тут раніше. Місцеві, здавалося, не помічали, що йшла війна, не всі вони говорили норвезькою, якою досить непогано володів фельдфебель.

Вони стукали у двері і натомість, за горілку чи патрони, пропонували м'ясо та шкури (що було, звісно, незаконно, і чого Шлієбекс поблажливо не помічав). Фріц зрадів - може, у цього буде кролик або риба, так що можна буде виторгувати чогось смачненького. Він відставив кошик і, запрошуючи, махнув рукою прибульцеві. Але той не реагував. Хлопець знизав плечима і увійшов до хати. Якщо тубілець забажає, то сам прийде. Унтер-офіцер ще спав. Фріцек розпалив грубку, наповнив водою важкий, закопчений чайник. Згідно з традицією, напередодні Різдва – це день посту - Шлієбекс, як протестант, постів не дотримувався, тож хлопець вирішив поснідати до того, як командир встане. Він відрізав скибку хліба, витяг з барила кусок солоного оселедця. Коли вода закипіла, заварив каву. Запах напою дістався ніздрів саксонця. Feldfebel сів у ліжку, провів рукою по шиї і пружно вискочив з ліжка. Спав він у смішній, довгій цивільній нічній сорочці. Хоча приміщення ще до ладу не прогрілося, мундира саксонець не одягав. Зачерпнув крижаної води з тазика і, пирхаючи, обмив шию та обличчя, після чого приступив до гімнастики. Після десяти хвилин нахилів, присідань та віджимань, що супроводжуються охами та стогонами, фельдфебель одягнувся і сів за стіл.

- Ну як, Фрітці, дров досить нарубав? Сьогодні Святвечір, у будинку має бути тепло...

- Так, - відповів хлопець. - Я бачив якогось лопа, тільки близько він не підходить.

- Ага. Добре. Відріж мені хліба, синку. Я подивлюся, що то за тип. Ага, і кави налий. Чи достатньо міцний?

- Міцний, міцний, гер фельдфебель. Тільки зверху чогось надягніть. Надворі холодно, як на псарні.

Шлієбекс кивнув, накинув кожух і відчинив двері – і став віч-на-віч з лапландцем. Тубілець був старим. Він носив традиційний одяг свого народу, вишитий червоними та зеленими нитками. Висока шапка додавала йому зросту, руки в рукавицях з оленячого хутра він схрестив на грудях і стояв так, ніби чогось чекав. Саксонець трохи злякався, але відразу прийшов до тями і запитав норвезькою:

- Ну, чого хочеш?

Лапландець не відповідав, лише стояв. Німець повторив запитання. Жодного ефекту.

- Ти по-норвезькому розумієш?

Нічого. Фельдфебель почухав лисину, потім вказав пальцем на пляшку з горілкою, що стояла на полиці, і зробив такий жест, ніби заливає її вміст собі в горло. Потім показав пальцем на сани та свій кожух. Тубілець не відреагував.

- Це якийсь недоумок... - сказав унтер, звертаючись до Фріца. – Ну і що мені з ним робити?

- Не знаю, тільки двері зачиніть, пане фельдфебель, бо тут ніколи не прогріється.

- Так, правильно. Гаразд, зрештою, воно ж сьогодні Святвечір, можливо, навіть лапландець людською мовою заговорить. Вийду на подвір'я і спробую з ним домовитись, але ти візьми гвинтівку та стеж за ним через вікно. Бог знає, що цьому дикунові в голову прийде, не хотілося б залишитися з божевільним один на один.

Сілезець кивнув головою. Коли командир вийшов, зачиняючи за собою двері, Фріц зняв маузер зі стіни, переклацнув затвором, зняв із запобіжника і став біля вікна. Він дивився, як фельдфебель намагається встановити контакт із лапландцем. Але той лише непорушно стояв. Фріцек був упевнений, що зброєю скористатися йому не буде потрібно. Тому стояв, розслабившись, і весело стежив за Шлієбексом, який за допомогою чогось, що нагадує пантоміму, намагався домовитися з місцевим. Лоп для хлопця асоціювався чимось із індіанськими вождями з книжок Карла Мая. Саксонець, мабуть, і сам чудово розважався, бо повернувся до мисливця спиною і почав зображати оленя, підстрибуючи на трьох кінцівках, тоді як пальці вільної руки розчепірив над головою, наче це були роги. І ось тоді лапландець напрочуд швидко схилився над своїми санями і витягнув двостволку.

Адреналін миттю б'є в голову, гальмуючи все інше. Так багато часу на роздуми... Фріцек підкидає гвинтівку до плеча, і коли приклад долає величезний простір між стегном і ключицею, рядовий уже знає, що не встигне. Він дивиться, як два стовбури мисливця повільно прямують у бік Шлієбексу.

Тільки пострілу нема. Приклад уже при щоці, так сильно