Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

class="p">Неможливо перелічити все, що було в цих пакетах. Дозвольте сказати, що якби я мав половину того, що бачив, то був би найщасливішим хлопчиком у світі. А Миколай все ще діставав нові подарунки, мішок у нього, мабуть, був чарівний, бо купа, що виросла поруч, давно перевищила свою місткість. Щоразу він трусив черговим пакунком, усміхався й підбадьорливо махав нам рукою.

Але ми сиділи тихо. Як миші під віником.

І тут святий Миколай перестав посміхатися. Він випростався і довго дивився прямо на мене, нерухомо, можна було подумати, що він перетворився на камінь. Я не міг відірвати від нього очей, мені здається, він зумів загіпнотизувати мене, але, на щастя, недостатньо, щоб я вирвався з обіймів мами, її руки стискали мене до болю. Я думав, що це ніколи не припиниться, очі боліли все більше і більше, я не міг їх навіть заплющити, поки мама не зрозуміла, що відбувається, і швидко закрила їх рукою.

Коли вона знову відвела руку, я побачив Миколая, який стояв прямо перед нами, широко розкинувши руки. Він більше не дивився на мене, але тільки тепер я зрозумів, що означає справжній жах. Тепер, коли вам потрібно було лише злегка простягнути руку, щоб доторкнутися до нього.

Сволота.

Він перевіряв ялинку.

Якби та була штучною, ми б уже були мертвими.

Тоді святий Миколай зібрав усі свої розкоші й закинув їх назад у мішок, а той проковтнув їх, немовби якийсь ненаситний дракон. Він пішов мовчки, пройшовши крізь віконне скло, навіть не озираючись, ніби ми для нього взагалі не існували. Червона тінь на секунду зависла в повітрі, і перш ніж зникнути, з неї випав єдиний пакунок. Він відскочило від підвіконня, впав на підлогу і покотився до нас. Коли він зупинився, його прозорий бік був спрямований прямо на ялинку. Ми всі бачили великого плюшевого ведмедика, упакованого всередині. "Для Хані", — прочитав я на стрічці, і, мабуть, прочитав це вголос, бо раптом Ханя відірвалася від батька з явним наміром прийняти подарунок. В останню мить тато схопив її за ногу і потягнув назад під деревце. Згори дощем сипалися прикраси. Цього разу побилося кілька кульок. Я знав, що мама розсердиться, вона ще не показала цього, але точно розсердиться.

- Нам треба почекати до півночі, — пояснив тато, але він міг пояснювати це кому завгодно, бо Ханя так відчаювалася через цього плюшевого ведмедика, ніби втратила свого найкращого друга.

- Тому що святий Миколай може повернутися, — сказав я, можливо, безглуздо, бо ніколи не чув, щоб він приходив двічі за один вечір, але подумав, що це заткне їй рот. Я помилився, сестричка розвилася ще сильніше. Наша Ханя і справді дивна.

Ми чекали і чекали. Час немилосердно тягнувся. Багато разів мені здавалося, що годинник на святковому столі зламався, бо його стрілки стояли на місці, але ж це, звичайно, не так. Нарешті Ханя заспокоїлася і заснула. А я не міг заснути. Не знаю, в який раз, я подивився на плюшевого ведмедика, що лежав всього в трьох метрах від мене, і зрозумів, що він мені подобається все більше і більше. У нього було світло-коричневе хутро, біла пляма на животі та надзвичайно миле обличчя. Було б добре мати такого ведмедика. Шкода, що на стрічці не написано "Для Пржема".

Проте я заснув.

Розбудив мене тато.

- Без п'яти дванадцять!

Ханя протерла сонні очі. Вона виглядала так, ніби не знала, на якому світі вона живе. Ханя як завжди.

- Обережно, діти! Не бійтеся!

Незважаючи на власні слова, тато пригорнув Ханю до себе і сховав її голову своїми руками. Моя мама хотіла зробити зі мною те саме, але я сказав, що я не маленька дитина.

Почувся удар, наче весь будинок розвалився на шматки. Скло в усіх вікнах розбилося, меблі злетіли в повітря, а стіл, наповнений їжею, розбився об стіну. Наша різдвяна вечеря настільки в’їлася в неї, що татові довелося зішкребти її разом із штукатуркою. Звичайно ж, нам довелося купити новий годинник.

Тільки на нашій ялинці жодна гірлянда не ворушилась, жодна кулька не гойдалась. Ми, збившись під гіллям, мама, Ханя, тато і я, теж нічого не відчували, ніби застрягли в якомусь невидимому міхурі.

Від ведмедика не залишилося й сліду. Ймовірно, вибух його знищив. Прибираючи, я знайшов білий шматочок, схожий на уламок ока, але це цілком могла бути скалка від тарілки. Я подарував його Хані, він був її, адже на трічці було чітко написано, що це подарунок їй.

Коли ми вилазили з-під ялинки, у нас всі кості боліли. Спробуйте провести стільки годин у такій тісняві.

Але найголовніше, що до нас святий Миколай вже завітав. Щасливого Різдва! Аж до наступного року.

Залишилися ще колядники, але це дрібниця. Просто добре озбройтеся, замкніть двері і не пускайте їх у свій будинок.

Куди там колядникам до Святого Миколая!

Після досить кумедних (хоча, по суті своїй, повторюваних) пригод Якуба Вендровича, після Святого Миколая, що викликає страх, пропоную "пірнути" в атмосферу Різдва військового, невеселого. Чесно кажучи, тут немає святого Миколая, ні Діда Мороза, ні навіть Санта-Клауса. Але чари (язичницькі) є.

Написав це досить не "різдвяне" оповідання, але з різдвяним гімном, чудовий автор Щепан Твардох. Одна з його книг, "Морфін" (разом із "Щипіткою істини" Зигмунта Мілошевського) була номінована на премію Prix du Livre Européen/European Book Prize.

ЩЕПАН ТВАРДОХ

STILLE NACHT

(Szczepan Twardoch – Stille Nacht,

збірка "Deszcze niespokojne...")

Дві хвилини на восьму. Фріцек підтягнув вище другу ковдру і глянув на ліжко, що стояло поруч. Feldfebel ще спав. Кожух, яким прикрився командир, піднімався і опускався в рівному ритмі. Хлопцеві вже не хотілося лежати в ліжку, але в будиночку було так холодно, що перспектива відкинути кілька ковдр, щоб у кальсонах і натільній сорочці добігти до крижаного мундира, здавалась настільки непристойною, що він вирішив почекати, поки Шлієбекс встане і накаже розпалити грубку. . Коли очі вже звикли до темряви, Фріц побачив ялинку, яку ще вчора вони поставили в кутку кімнати і прикрасили фігурками, вирізаними з кольорового паперу, ланцюжком з фольги? в яку мама загорнула прислані на свята баранячі ковбаски і корейку.

Ну так – свята! Сьогодні Святвечір. Тому він все ще валяється в ліжку, замість того, щоб уже час бути на ногах. Проте, згадавши Святвечір, Фріцек засумував. Перше Різдво без рідних. Без молодшого братика, сестри, без діда і бабки, не побачить він і уйка