Читати книгу - "Вафельне серце"

— А тоді з’явилася мама, — усміхнулася Лена.

— Так, тоді, сусідко-малолітко, з’явилася твоя мама, і всі справи владналися.

Балачка точилась далі, але я мовби занурився у свій світ і відчував себе щасливим. Лена більше не була мені сусідкою. І ще довго нею не буде. Натомість вона перебралася до нас. Уявляєте, дорослі можуть усе влаштувати, якщо тільки захочуть! Я спитав у мами, чи вона вміє чарувати.

— Ми з Лениною мамою трішки вміємо, — відповіла мені мама. — І ось ми начарували так, що Лена до самого літа житиме в нас, поки її мама закінчить навчання.

— Фокус-покус! — розсміялася Лена.

Гірський Юн і Гірська Шкапа

Жити з Леною в одному будинку було ще краще, ніж жити з нею в сусідстві, проте мені хотілося, щоб вона віддала мені картину Ісуса. Він висів у її кімнаті над ліжком, де вона спала.

— Ти його ще колись отримаєш, Трілле, — стала втішати мене мама, коли я їй про це сказав. — Мабуть, Лені він тепер потрібен.

— Воно-то так, але ж вона перебралася в Крихту-Матильду, і в неї все добре! — вигукнув я.

Тоді мама пояснила мені: якщо навіть Лена нічого про це не каже, то вона, безумовно, сумує за своєю мамою. Особливо, як лягає увечері спати.

— Але вона нічого такого не каже, — запротестував я.

— Ну, хіба Лена має звичку таке казати, га? — спитала мама.

Я трішки подумав і похитав головою. Еге ж, Лена не мала такої звички.

— Вона ніколи не казала, що я її найкращий друг, — пожалівся я мамі. — Як ви думаєте, я їй усе-таки найкращий друг?

Мама всміхнулася.

— Я думаю, що так.

— Однак не можна бути певним на всі сто, — сказав я.

Авжеж, ніколи не можна бути певним на всі сто, поки Лена сама цього не сказала. Мамі довелося зі мною погодитися.

Тож тепер страшна Ленина невдоволеність мала минутися, думав я.

— Хіба погано, що я сюди перебралася? — часто питала вона, усміхаючись від вуха до вуха.

— Ну й слава Богу, зглянувся над нами, — тоді відповідав дідусь. — Нам з Трілле було трохи нуднувато в Крихті-Матильді цей тиждень, що ми прожили без тебе.

Нині нам із Леною щодня по обіді випадало чималенько розваг із дідусем, хоч ми й не могли надто рано приходити додому зі школи. Якось, знявши з плечей ранці й кинувши їх під балкон, ми спитали, чи не хоче він разом із нами вибратися на пагорб до Гірського Юна. Сніг уже розтав, тож тепер можна їхати мопедом.

А їхати нагору до Гірського Юна мопедом, у якого раз по раз глухне мотор, було майже так само виснажливо, як і тягнути цілу дорогу Лену на санчатах. Дідусь дав газу на повну котушку і сміявся з нас, хоч ми намагалися не відставати. Після того дня ми з Леною прозвали Гірського Юна Крутогірським Юном.

Замолоду Крутогірський Юн був моряком і втратив одне око в якійсь катастрофі. Відтоді він ходив із чорною латкою на оці, як пірат.

— Я бачу лише півсвіту і за те вдячний Господові, — звичайно каже він.

Діти часто боялися його через ту латку на оці, але ми з Леною знали, що боятися Крутогірського Юна нема чого. Навпаки, у нього є чимало гарного, а найкраще — то це Гірська Шкапа, його кінь. Улітку вона паслася на узліссі, а влітку її годували в стайні.

— Ця шкапа така розумна, що ніби не ірже, а проказує псальму, — каже дідусь.

Коли ми врешті-решт вибралися нагору, дідусь із Крутогірським Юном сіли на східцях пити каву, а ми з Леною гайнули в стайню.

— Хе, який жалюгідний кінь, — схиливши в напівтемряві голову набік, мовила Лена.

— Він розумний, — сказав я.

— Звідки ти це знаєш? Може, вмієш іржати?

Я того не вмів. Просто знав та й усе, але тоді марно було щось пояснювати Лені.

Ми довго пробули в Гірської Шкапи. Гладили її і говорили до неї, а Лена дала їй льодяника. Я постановив собі, що це, напевно, найкращий кінь у цілому світі.

— Кобила з’їла льодяника, — повідомив я, тільки-но ми підійшли до мопеда.

— Либонь, то був останній льодяник, якого вона з’їла, — сказав дідусь, надіваючи шолома.

— Ви про що? — сторопіло спитав я, але дідусь уже завів мотор і нічого не почув.

Коли ми приїхали додому і він нарешті зупинився, я скочив додолу й схопив його за руку.

— Що за останній льодяник?

Дідусь трохи побурчав, але потім розповів, що Крутогірський Юн уже такий немічний, що налаштувався перебиратися в притулок для старих, та й сама Гірська Шкапа була така дряхла, що ніхто її не хотів брати.

— А загалом старість — то суще лайно, — сердито пробурмотів дідусь і хряснув дверима в мене перед носом.

— То що ви робитимете з Гірською Шкапою? — крикнув я в зачинені двері.

Дідусь не відповів. Він сидів усередині й гнівався через те, що люди, коні й дідусі стають старими. Зате Лена відповіла, голосно карбуючи слова.

— Для коней немає старечих притулків. Її заріжуть, напевно, ти це розумієш.

Я довго не зводив із Лени погляду.

— Вони не сміють! — врешті-решт заволав я, так само голосно, як завжди Лена.

І я сказав про це мамі. Я душився сльозами й хлипав, що вони не сміють убивати таких розумних коней, як Гірська Шкапа. І криком кричав на тата, що вони не повинні такого робити.

— Не сміють, — поважно додала Крелла.

— Трілле, голубчику, таж ми кожен рік ріжемо овець, і ти через це не влаштовував ніяких комедій! — мовила мама, намагаючись утерти мої сльози.

— Гірська Шкапа — не вівця!

Вони нічого не розуміли!

Наступного дня я думав лише про Гірську Шкапу, ту добру кобилу, що нікому не заподіяла нічого лихого, але якій усе-таки судилося померти. На уроці математики я мало не заплакав. Цього б ще не вистачало! Я зиркнув на Лену. Вона дивилась у вікно. Для коней немає старечих притулків, казала вона. Раптом я так рвучко підвівся, що перекинув стільця.

— Пані Еллісів, нам із Леною треба піти з уроків, — схвильовано мовив я.

Лена гадки не мала, про що я говорив. Однак вона рішуче запхала підручника з математики в ранця й поважно