Читати книгу - "Присягнись, що моя, Поліна Ендрі"

- Елайно, - я чую, як хтось легенько трясе мене за плече. - Елайно, прокинься. Тобі дзвонять.

Мугичу, насилу розліплюючи повіки, ранкове світло видається таким важким і яскравим. Здається, я спала, як убита.

На губах Блейка грає крива усмішка. Я поки що не можу зрозуміти, звідки вона. Він простягає мені телефон, нахиляючись над ліжком, уже одягнений у штани та з голим верхом, до речі.

- Я не став би тебе будити, але схоже це хтось дуже наполегливий. Втретє вже грає мелодія, а ти навіть не чуєш.

Я повільно приходжу до тями, позіхаю, підтягуючись спиною до узголів'я ліжка. Натягую ковдру трохи вище, прикриваючи голі груди, і приймаю телефон. Дивлюся на екран і відчуваю, як на обличчі враз спалахує збентеження. На екрані яскраво висвічує підпис "Котик" з фіолетовим серцем поруч.

- Алло, - розгубившись, швидко приймаю виклик.

- Привіт, крихітко, - ллється єлейне з динаміка.

Я скидаю обережний погляд на Блейка. На його обличчі не розрізнити якісь видимі емоції.

- Ітан? – дивуюся я.

- Ну так. Пам'ятаєш мене, це вже добре. Як щодо зустрічі сьогодні? Я жах як хочу покатати тебе на своїх кулях, не можу більше терпіти. Минулого разу було неймовірно, все ніяк не можу забути ту ніч... Сплю і бачу себе в тобі. Я вже зняв будиночок на двох. Давай, крихітко, не ламайся.

Чомусь я пропускаю повз вуха таку виразну вульгарність і судомно починаю перебирати думки, намагаючись згадати, коли саме ми з ним зустрічалися, бо востаннє близькість із чоловіком у мене була давно.

- Е-е, вибач, але я трохи зайнята...

Знову скидаю злякано погляд на Блейка. Той дивиться кудись убік, сунувши руку в кишеню і навіть не приховуючи ненависної посмішки. Я розумію, що він чує все від "А" до "Я".

- Еля, ти чого? Згадати тобі, як ми запалили? Ти ще тиждень після цього стояти на ногах не могла... Ну ж бо, крихітко. Я буду дуже, дуже радий нашій зустрічі, - млосно воркує він.

Все, більше не можу. Скидаю виклик, відкинувши від себе телефон, немов Ітан звідти зараз же вистрибне, і злякано чіпляюсь пальцями у краї ковдри. Я відчуваю, що щось змінилося. Простір навколо став якийсь темніший, зловісніший. Повітря згустилося, наче темна хмара, я чую тільки важке дихання Блейка.

- Блейк... Це не те, що ти думаєш, - обережно починаю я, нервово підгинаючи під ковдрою пальці на ногах.

- Ти помиляєшся, якщо вирішила, що я про це думаю, - різко відповідає мені Блейк. Він підхоплює зі стільця сорочку і починає швидко її одягати. - Мені начхати, з ким, коли і як ти спиш. Це був просто разовий перепих.

- Блейк...

- Що, Елайно? - раптом він зупиняється, спрямувавши на мене палаючий темрявою погляд. - Ти й сама повинна це розуміти.

Повинна. Знаю, повинна! Але не виходить...

- Я помилявся. Ти така ж, як я й думав, - на його обличчі з'являється подібність викривленої посмішки. - Легкодоступна. Бездумна. Вітряна, - у грудях щось гостро коле, ранячи мене. Блейк окидає мене глузливим поглядом. - Не встигла з одного **** зістрибнути, як уже на другий полізла?

- Блейк, це не те...

- Можеш не виправдовуватися, - знову перебиває мене він, не давши можливості порозумітися. – Ми одне одному ніхто. Ти просила допомоги, я допоміг тобі. Можеш вважати, що вже розплатилася.

Я здригаюся. Стає неприємно від різкого цинічного "розплатилася". Я не розумію його. Він ніби з ланцюга зірвався.

- Ти отримала, що хотіла. А тепер провалюй.

Застебнувши останній гудзик, він вказує мені на двері.

Голос рівний, беззаперечний. Не таким, не таким він був, коли цілуючи, несамовито шепотів мені на вухо. Схлипую, натягуючи простирадло, прикриваючи лляним полотном наге тіло... Я раптом почуваюся маленькою вразливою та беззахисною дівчинкою.

- Ти мене не почула? - голос Блейка стає різкішим, він тисне, наче бетонна стіна. - Мені повторити?

Він дивиться на мене, свердлячи гнівно очима. Він і не думає мене слухати.

Все, це остання крапля. Зриваю з себе ковдру, підскакую з ліжка, не звертаючи уваги на свою наготу. Судомно шукаю речі, похапцем знаходжу їх, розкинуті по підлозі, і починаю розлючено одягатися.

Сльози душать мене і капають на плаття, коли я згадую, з якою жагою він уночі з мене його зривав. Мене раптом охоплює глибока образа. А ще агресивність. Я хочу піти звідси якнайшвидше! Так і не застебнувши до кінця гудзики, швидким кроком мчу до дверей, ривком опускаю долоню на ручку, притискаючи до грудей сумочку, і раптом завмираю. Рвучко обертаюся назад. Блейк не дивиться на мене. Він взагалі не дивиться у мій бік.

З чорною іронією посміхаюся і, стерши долонею сльозу, сухо кидаю:

- Дякую за допомогу, пане Моріс, - мій голос настільки холодний, що на якусь мить мені здається, Блейка пересмикує. - Ви маєте рацію, це лише разовий перепих. Ви тільки що грубо виставили мене за двері, хоча вчора самі на мене накинулися, як дика тварина. Наступного разу постарайтеся тримати себе "в штанах", - тон мого голосу стає майже крижаним, глузливим. - Гарного дня, пане Моріс. Більше я вас не потурбую.

Я повертаю голову вперед, але не раніше, ніж зауважую, як Блейк звертає до мене обличчя. Мені здається, на його обличчі відобразилася суміш подиву та провини. Не хочу знати. Давлю долонею на ручку і вилітаю з кімнати мого "рятівника". Швидким кроком перетинаю вітальню, поспішаю на вихід. Телефон раптом знову оживає, вібруючи теплом у мою долоню. Це Ітан.

- Алло, - сіро відповідаю, щойно встигнувши вискочити з дому на вулицю.

- Крихітко, ти так швидко кинула слухавку... У тебе все гаразд? - стурбовано запитує мене колишній коханець.

- Я згодна, - ігноруючи його, вимовляю заглушеним голосом. - Давай поїдемо до цього будиночка.

- Ось це вже інша розмова, - бадьоро відгукується той, швидко забувши про своє занепокоєння. - Я заїду за тобою о сьомій. Сподіваюся, ти порадуєш мене новою білизною...

Я натискаю на відбій. До горла раптом підкочує нудота і слухати все це мені стає майже гидко.