Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Скільки років працюю на Асмодея, але дивуватися його дорученням не перестаю. От зараз, тоді коли у нас кипить робота з пошуку пацюка, я мушу їхати на інший кінець міста, щоб привезти якомусь дівчиську їжу, одяг та різні жіночі штучки. 

Хто ця дівчина? Я не знаю. Але те, що це не звичайна повія – факт. Асмодей би не поселив її в секретну квартиру і тим паче не приставив би мене в няньки. Для цього є дрібні шістки. Щось таки у ній зачепило Боса, якщо він так сильно запарився. І це викликає у мене знову подив. Бо до цього жодна жінка не отримувала такої протекції, якщо не рахувати Ліліт.

З Асмодеєм ми знайомі 10 років. Я почав на нього працювати тоді, коли вони з Ліліт вже були одруженими та чекали сина. Хоч у той час я не був таким наближеним, як зараз, про цю пару наслухався багато. Не зважаючи на весь бруд кримінального світу вони справді кохали один одного і тримали вірність. Напевно в цьому і полягала їхня сила, з якою вони з легкістю завойовували владу. 

А потім була трагедія, яка змінила все…

Хто почав першим зраджувати, я не знаю. Асмодей зрідка розповідав про те, що в нього відбувається за зачиненими дверима спальні. Але я знав, що між ним з дружиною все скінчено. Усе частіше спливали коханці Ліліт, усе частіше я забирав Асмодея з борделів. Вони були подружжям для всіх, але тільки не один для одного. 

Я нікого не засуджував і робив свою роботу. Як зараз, коли приїхав до юного дівчиська, яке приглянулося Босу. 

— Ви самий? — якось розгублено запитали мене, коли я увійшов до передпокою з численними пакетами. 

— Бос зайнятий, попросив мене тебе провідати. 

Більше зайвих питань Нора не ставила. Вона пропустила мене у квартиру і ніяково роздивлялася покупки. Я знав, що вона вихованка інтернату, а тому не дивувався її цікавості та радості маленьким дрібницям. Місцями мені навіть було її шкода. 

Моя основна місія тут – привезти пакунки та поглянути чи дівча живе. Можна було б уже прощатись, але мені чомусь захотілося з нею трохи поговорити. Сидить сама в чотирьох стінах і тремтить від страху.

— Ти мене також боїшся? — Питання дурне, бо відповідь очевидна. 

— А як не боятися того у кого прізвисько, як вид найотруйнішої змії? — посмішка мимоволі з’являється на обличчі. 

— О, то ти знаєш, що таке Тайпан. Похвально. Але боятися мене не потрібно. Я можу тебе вкусити тільки, якщо ти спробуєш зашкодити моєму Босу. — Дівча має розуміти, що я відповідаю за життя Асмодея. 

— Я хіба схожа на самогубцю, щоб таке робити? 

— Ні, ти схожа на Бембі. 

— На Бембі? — я вперше бачу посмішку Нори й на мить навіть на ній залипаю. 

— Так, у тебе теж такі великі оленячі очі. Але шкода, що в них надто багато страху. 

— А ви б на моєму місці не боялися? Я тільки досягла 18-річчя, як мене продали в бордель. Навіть не встигнувши змиритися зі своєю долею, я була змушена поїхати до першого клієнта, якого називають Дияволом. Так, він не торкнувся до мене, але якогось милого закрив у своїй квартирі, де я починаю божеволіти від тривожності. А зараз приходить його протеже, якого величають отруєною змією і питає чому я така перелякана. 

Мда… дівча ще навіть не побачило життя, але воно вже її добряче побило. І що їй сказати, я не знаю. Асмодей не повідомляє мене про свої плани на неї, а давати марну надію не хочеться. 

— У мене немає ні сім’ї, ні друзів. Мене нікому врятувати від вашого боса-мафіозі. Доводиться залишатися у невідомості й молитися, щоб нічого не трапилося. 

Я ж ніби вже давно став кам’яним, але почуті слова все одно зачіпають. Місцями я навіть злюся на Асмодей, що він вчинив так з Норою. Але… іншого виходу немає. Або вона під його крилом, або їй загрожуватиме небезпека на вулиці. 

На фоні якогось співпереживання мені в голову приходить одна спонтанна ідейка. Можливо, у ній немає багато сенсу, але принаймні дівчині може стати легше на душі. Більшого я для неї не можу зробити, як і вмовити Асмодея відпустити її. 

— Мене звати Ед, — я простягаю Бембі руку в знак знайомства. 

— Мені ж вас уже представляли, — з подивом відповідає дівчина.

— То тобі представляли праву руку Асмодея. А зараз з тобою знайомиться твій майбутній друг. 

— Звучить смішно. Я не хочу мати друга мафіозі.

— Ауч, ти поранила мене в саме серденько… — я театрально ставлю руку на ліву сторону і корчу ображене обличчя. 

— А хіба у вас воно є? 

— Так, Бембі, ти або хочеш друга і перестаєш над ним кепкувати, або продовжуєш це робити і я ображаюся!

— Як для дорослого і кремезного дядька ви маєте надто тонку душевну організацію. Вам так не здається?

Стримувати сміх не вдається. Я даю волю емоціям і помічаю, що Нора також це робить. Вона вже не стоїть такою напруженою і навіть посміхається мені у відповідь. На душі якось аж легше стає. 

— Ти мені подобаєшся, Бембі. І посмішка тобі до обличчя, — хтось на комплімент сильно зашарівся. — Ну так що, будемо дружити? 

Я знову простягаю руку і цього разу Нора її збентежено тисне.