Читати книгу - "Талiсман"

— Джеку? — Річард здавався наляканим.

— Усе гаразд, — відповів Джек.

— Але куди…

— Гадаю, до моєї мами, — сказав Джек. — Через усю країну до Аркадія-Біч, штат Нью-Гемпшир. Першим класом. Ну ж бо, Річі.

Вони сіли у машину. З одного боку широкого заднього сидіння був старий пошарпаний гітарний футляр. Серце Джека знову підскочило.

— Спіді! — він обернувся до брата-по-окоту Вовка. — Спіді їде з нами?

— Та не впало нічого на спід, — сказав Вовк. — Був у мене дядечко, так про нього можна сказати, що мозок його закотився кудись на спід, і після цього він не міг доглядати стадо.

Джек вказав на гітарний футляр.

— А це звідки взялося?

Вовк вищирився багатьма великими зубами.

— Паркус, — сказав він. — Лишив це для тебе. Майже забув.

Він витягнув із задньої кишені дуже давню листівку. З одного боку на ній було зображено карусель зі знайомими кониками — і з-поміж них Елла Спід і Срібна Леді — от тільки жінки були вбрані у турнюри, хлопці — в панталони, а чоловіки носили казанки і вуса в стилі Роллі Фінґерса. Через давність листівка аж блищала.

Він перевернув її, спершу прочитавши напис посередині.

КАРУСЕЛЬ АРКАДІЯ-БІЧ, 4 ЛИПНЯ 1894 РОКУ.

Це Спіді — а не Паркус — надряпав кілька рядків у місці для повідомлення. Його почерк розповзався і був не надто грамотним. Повідомлення написане тупим м’яким олівцем.

Ти багато чого зробив, Джеку. З того, що в Кейсі, бери те, що тобі потрібно — а решту або збережи, або викинь.

Джек поклав листівку у задню кишеню штанів і заліз у «кадилак», ковзаючи по розкішному сидінні. Одна із застібок на старому гітарному футлярі виявилася зламаною і Джек відкрив решту три.

Річард заліз за Джеком.

— Чорт забирай, — прошепотів він.

Гітарний футляр заповнювали двадцятидоларові банкноти.

8

Вовк відвіз їх додому. І хоча багато подій цієї осені вже оповив туман, кожну мить подорожі до кінця життя осявало світло. Вони з Річардом сиділи на задньому сидінні «Ельдорадо», а Вовк віз їх все далі й далі на схід. Вовк добре знав дороги і віз їх. Часом він вмикав записи «Кріденс Кліавоте Ревайвал» — здавалося, його улюбленою була пісня «Бігти крізь джунглі»[281] — так гучно, вуха мало не лопалися. Тоді певний час він прислухався до різноманітних тональностей за вікном, бо натискав кнопку, що керувала його бічним вікном. Здавалося, цей мотив повністю зачарував його.

На схід, на схід, на схід — щоранку в світанок, щовечора у таємничу глибоку блакить, слухаючи Джона Фоґерті, а тоді вітер, Джона Фоґерті й знову вітер.

Вони їли в «Стакейс». Їли в «Бургер-Кінґу». Зупинялися в «Смажених курчатах Кентуккі». Джек і Річард отримали по вечері, а Вовк замовив собі «родинне» відро і з’їв усі двадцять один шматочок. Якщо вірити звукам, то більшу частину кісток він також з’їв. Де це було? У Мансі. На околицях Мансі — «Таун Лайн Сіксплекс». Якраз перед тим, як їхні дупи запроторили в «Дім Сонця». Він усміхнувся… а тоді відчув, як стріла пробиває його серце. Хлопчик визирнув з вікна, щоб Річард не бачив блиску його сліз.

Другої ночі вони зупинилися в Джулсбурзі, штат Колорадо, і Вовк приготував для них розкішну вечерю на портативному мангалі, який дістав із багажника. Вони їли на засніженому полі під зірками, вдягнені в теплі парки, які купили за гроші з гітарного чохла. Метеоритний дощ пролітав над головою, і Вовк танцював на снігу, як дитина.

— Мені подобається цей хлопець, — задумливо сказав Річард.

— Ага, мені також. Ти мав би познайомитися з його братом.

— Мені б хотілося цього. — Річард почав збирати сміття. Те, що він сказав далі, збило Джека з пантелику. — Джеку, я багато чого забуваю.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме це. Щомилі я пригадую дедалі менше і менше з того, що трапилося. Усе вкривається туманом. І я гадаю… гадаю, що саме цього мені й хочеться. Слухай, а ти впевнений, що з твоєю мамою все гаразд?

Джек тричі намагався зателефонувати мамі. Вона не відповідала. Він не надто через це переймався. Усе було гаразд. Він сподівався на це. Коли він приїде, вона буде там. Хвора… але досі жива. Він дуже сподівався.

— Так.

— Але чому тоді вона не відповідає на дзвінки?

— Слоут якимсь чином зіпсував телефон, — сказав Джек. — І також щось зробив із персоналом «Альгамбри», закладаюся. З нею досі все гаразд. Хворіє… але все гаразд. Досі там. Я відчуваю її.

— А якщо зцілення спрацює. — Річард трішки скривився, а тоді продовжив: — Ти досі… Ну тобто ти досі гадаєш, що вона дозволить мені лишитися з вами?

— Ні, — сказав Джек, допомагаючи Річарду зібрати рештки вечері. — Певно, вона захоче побачити тебе лише в притулку. Ну, або у в’язниці. Не будь придурком, Річарде, звісно ж ти можеш лишитися з нами.

— Просто… після всього, що наробив мій батько…

— То був твій тато, Річі, — просто сказав Джек. — Не ти.

— А ти не будеш постійно нагадувати мені? Знаєш… постійно нагадувати?

— Ні, якщо ти хочеш забути.

— Хочу, Джеку, справді, хочу.

Вовк повертався.

— Ну що хлопці, готові? Вовк!

— Готові, — відповів Джек. — Послухай, Вовку, як щодо касети Скотта Гамільтона[282], яку я придбав у Шаєнні?

— Класно, Джеку. А як тоді щодо «Кріденс»?

— «Бігти крізь джунглі», так?

— Чудова пісня, Джеку! Класна! Вовк! Забита Богом класна пісня!

— Ще б пак, Вовку.

Він зиркнув на Річарда, а той глянув на нього у відповідь і посміхнувся.

Наступного дня вони переїхали через Небраску і Айову, ще за день прошмигнули повз зруйновані рештки «Сонячного Дому». Джеку подумалося, що Вовк навмисно повіз їх саме цим шляхом, щоб побачити місце, де помер його брат. Він увімкнув касету «Кріденс» на максимальну гучність, але Джек увсе одно чув Вовкові ридання.

Час — приклад підвішеного часу. Джек майже плавав у ньому, і його переповнювало відчуття невагомості, тріумфу і прощання. Робота гідно оплачувалась.

На заході сонця п’ятого дня вони заїхали в Нову Англію.

Розділ сорок сьомий

Кінець подорожі

1

Здавалося, що вся довга мандрівка з Каліфорнії до Нової Англії тривала не більше одного пообіддя і вечора. Те пообіддя