Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

розповісти про те, що «приховав» від короля Кор. А що сам Кор: з одного боку, йому кортіло, аби про те дізналися всі, а з іншого – розповідати те самому не дозволяла гідність. Тому довелося слухати, як про це розкажуть інші, отож оповідка йому не сподобалася, бо що більше він слухав, то більше почувався дурнем. Зате вона дуже сподобалася його батькові, та так сподобалася, що за наступні кілька тижнів він переповів її кожному стрічному, тож врешті-решт у Кора з’явилося нездійсненне бажання, аби та пригода взагалі не траплялася з ним.

Та якщо не забігати наперед, то варто зауважити, що король не забув привітати ані Гвін, ані Ігого, звертаючись до них так само чемно, як до того звертався до Аравіс. Він спробував був розпитати їх про їхні родини, що залишилися в Нарнії, а також чи пам’ятають вони когось із родичів, адже, як він зрозумів, їх викрали ще в дитинстві. Та коні як води в рот набрали – вони ж, бач, аж ніяк не звикли, аби до них зверталися, як до рівних, мається на увазі – люди, тобто дорослі люди. Кор та Аравіс до уваги не бралися, бо були ще замалі.

Невдовзі з замку вийшла королева Люсі, яка радо приєдналася до інших.

– Люба наша Аравіс, а це найліпший друг нашої родини, їх величність королева Люсі, – уклонившись, відрекомендував її Лун. – Їх величність самі вирішили наглянути за тим, аби в покої, що призначено вам, усе було прибрано найліпшим чином. Сперечатися з їх величністю ми не воліли, бо хто, як не жінки, найкраще розуміють одна одну!

Люсі поцілувала Аравіс у щоку. Вони поглянули одна на одну і вже як найкращі подруги пішли оглядати спочивальню Аравіс та її будуар, обговорюючи, що і як тепер вдягають при дворі та інші надзвичайно важливі за таких обставин для дівчат речі.

Згодом відбувся легкий ланч просто неба на терасі (холодна курятина, пиріг із дичиною та хліб із сиром і вином). А після ланчу Лун раптом насупив брови, зітхнув та мовив:

– Друзі мої, бажаємо ми того чи ні, але час вирішити, як нам вчинити з отим підступним Рабадашем, якого, нагадаю, ми досі тримаємо від замком – не можна ж тримати його там довічно!

Люсі, що сиділа праворуч від короля, кинула погляд на Аравіс, що сиділа від нього ліворуч; король Едмунд, що сидів з іншого боку стола, кинув погляд на лорда Дарріна, що сидів напроти нього; Дар, Перідан, Кор та Корін, що сиділи з того боку, де й Лун, перезирнулися.

– Ніхто й ніколи не посміє звинуватити вашу величність у надмірній жорстокості, – наважився перервати мовчання лорд Перідан, – якщо йому просто відрубати голову. Бо всі ті злочини, що скоїв він, садять його на одну лаву з найзапеклішими вбивцями.

– Справедливо сказано, – відповів Едмунд, – але навіть останній зрадник мусить мати змогу виправитися. Принаймні один такий випадок мені відомий, – задумливо додав він трохи згодом.

– До того ж стратити Рабадаша, хоч він на те й заслуговує, означатиме не що інше, як оголосити війну великому тісрокові, – зауважив Даррін.

– От на що мені начхати, то це на тісрокову велич! – відкинувши чемність, мовив Лун. – Бо велич його полягає лише в чисельності війська, та війську такої чисельності не подолати велику пустелю. Але є такі речі, на які в мене рука не зведеться: як-от позбавити життя людину, хоч яка вона там і погана, хоч навіть і зрадник. Якби ми з ним зустрілися в бою – рука б у мене не здригнулася, але ж поле бою – то не лобне місце.

– А що, як взяти з нього слово, – запропонувала Люсі, – що віднині він почне чесне життя і ніколи не візьме в руки меча проти нас? І під чесне слово ви, ваша величносте, його відпустите під усі чотири вітри.

– Це наче брати чесне слово з павіана, – заперечив був Едмунд, – а втім… якщо він знову прийде до нас із мечем, то вже ніщо не завадить відтяти йому голову в чесному бою.

– Що ж, так і буде! – мовив король Лун та віддав наказ зброєносцю привести полоненого.

Привели Рабадаша. Той був у кайданах. З першого погляду на нього сторонній спостерігач міг би запідозрити, що той усю ніч просидів у темному сморідному підземеллі без води та хліба. Насправді його тримали у звичайній, та ще й доволі затишній кімнаті, куди, до речі, йому принесли й вечерю, яка б задовольнила й найвибагливіший смак, тільки й того – що під замком. Та він вечері навіть не торкнувся, бо волів тужити. Та й тужив він якось надмірно галасливо: гепав у двері кулаками, гупав ногами, лаявся недобрими словами й обсипав усіх прокльонами. І так цілу ніч. Звісно, після бурхливої ночі вигляд він мав не найкращий.

– Здається, нема потреби пояснювати вашій високості, – мовив Лун, – що за всіма законами будь-якої держави, хоч писаними, хоч неписаними, ми маємо всі підстави для винесення вам найсуворішого вироку, який тільки смертні можуть винести смертним. Проте, враховуючи ваш доволі юний вік та недоліки виховання, коли вам навіть не прищепили таких понять, як честь джентльмена, не кажучи вже про порядність (що, втім, і не дивно в державі панів і рабів), ми схиляємося до того, аби вас відпустити під чесне… гм… слово, якщо ви присягнетеся виконати всі наші умови. По-перше…

– Що?! Та як ти смієш, варварський собако, – заволав Рабадаш, – ставити якісь умови мені?! Тьху на вас! Та годі вже мені розповідати про порядність: тримати в кайданах таркаана – хіба то порядно? От зніміть з мене ваші пута, дайте меча – тоді й поговоримо!

Усі лорди підхопилися з місця, а дехто й сам схопився за меча.

– Тату, от дозвольте мені хоч раз заїхати йому у вухо? – спитав дозволу Корін, стискаючи кулаки.

– Стійте! Ваші величності! Ясновельможні лорди! – закликав усіх король Лун. – Невже у вас не вистачить розсудливості, аби навіть у гніві не уподібнюватися нахабному молодику, якого не навчили відповідати за свої слова, не кажучи вже про вчинки! Коріне! Ану, сядь на місце, інакше я буду змушений попросити тебе вийти з-за столу! А вас, ваша високосте, я ще раз закликаю вислухати наші умови.

– Ніхто не може ставити умови наступникові остраханського престолу, хоч варвари, а хоч і чаклуни! – пихато відказав Рабадаш. – А той, хто волів заїхати нам у вухо, хай знає він: якщо хоч волосина впаде з моєї голови, Нарнія з Древляндією за те