Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

заплатять кров’ю, аж захлинуться у крові. Страшна буде помста тісрока, ох, страшна! Вона й без того буде страшна, за те, що я стояв тут у кайданах, та навіть і мені аж лячно уявити, що станеться, якщо проллється моя кров. Світ здригнеться, коли побачить, що залишилося від північних земель, бо не залишиться нічого, окрім історій, що переживуть віки, і довго ще потому ними лякатимуть малих дітей! Бережіться, бо блискавка та, що в руці її тримає Таш, от-от уже вразить вас із небес!

– А що, як її знов на півдорозі зупинять інші сили? – мов нічого й не було, припустив Корін.

– Як тобі не соромно, Коріне? – присоромив того король Лун. – Не можна глузувати з того, хто слабший за тебе; от якщо навпаки – то прошу.

– Ох, який же він дурний, той Рабадаш! – вихопилося в Люсі.

Її слова якщо хтось і почув, то хіба що Кор, та не встиг він спитати чому, як раптом усі підвелися та завмерли, як на параді. Так само вчинив і він і лише за мить зрозумів, що саме сталося: серед них був Аслан. Як і коли він підійшов – ніхто не помітив; може, й проґавили через того Рабадаша; та коли сам Рабадаш побачив, що між ним та стороною звинувачення, нечутно ступаючи, з’явився величезний лев, то він аж закляк.

– Рабадаше, – мовив Лев, – твій судний час настав, та ти ще можеш відвернути судну мить. Відкинь свою гординю – бо нічим пишатися тобі; та гнів приборкай свій – бо ніхто тут не скривдив тебе; та вдячно й смиренно прийми ту свободу, що дарують тобі добрі люди!

У відповідь Рабадаш зробив те, чого аж ніяк робити було не слід: він закотив очі, вищирив зуби та заходився прясти вухами (того може навчитися кожен, якщо мати таке за мету). На остраханців така його гримаса діяла безвідмовно: навіть на найхоробріших вояків вона наводила жах; про пересічних остраханців годі й казати – вони одразу ж падали на коліна, а найбільш вразливі – ті взагалі впадали в нестяму. Але чого аж ніяк не міг второпати Рабадаш, то це ось чого: лякати тих, хто усвідомлює, що досить тобі ворухнути пальцем, як їх зварять живцем, – це одна річ, а намагатися залякати вільних людей – зовсім інша. Ось чому його гримаси не справили жодного враження ні на кого, окрім хіба що Люсі, та й тій здалося, що Рабадашу зненацька стало зле.

– Демоне, демоне, демоне, щезни! – заверещав Рабадаш, ніби його ріжуть. – Я впізнаю тебе, злого нарнійського демона, ворога всіх наших богів! Щезни – це кажу тобі я, нащадок самого Таша, непереборного та невблаганного, нехай він вразить тебе своєю блискавкою! Нехай нашле на тебе дощ із тарантулів та скорпіонів! Хай на порох розсиплються всі гори Нарнії!

– Стережися, Рабадаше, бо судна мить – чимраз ближче! Вона вже за дверима. А засув на дверях уже відсунуто.

– Хай упадуть небеса! – не вгамовувався принц. – Хай розверзеться земля під вашими ногами! Хай кров та вогонь знищать вашу дикунську країну. Нехай у ній не залишиться нічого, окрім вашої дикунської королеви, аби я за волосся притягнув її в наш королівський палац. Нехай ця собача донька…

– Усе, час настав, – мовив Аслан.

Рабадаш осікся на півслові та витріщив очі, побачивши, що замість того, аби страхатися його слів, усі чомусь сміються.

Саме в той час, коли Аслан сказав, що «час настав», а Рабадаш ще намагався всіх налякати, прядучи вухами, його вуха почали витягуватися й обростати шерстю. А поки всі думали та гадали, у кого саме вони бачили такі самі вуха, Рабадашеве обличчя теж змінювалося: по-перше, воно значно подовшало, по-друге – ніби набрякло; очі – ніби повилазили, а ніс – чи то запав, чи навпаки виріс так, що аж затулив обличчя, яке до того ж вкрилося сірою шерсткою. А слідом до землі потягнулися руки, а ще за мить принц стояв навкарачки, і ніхто й помітити не встиг, коли пальці його перетворилися на копита. Вбрання кудись поділося, замість нього була густа шерсть. Втриматися від реготу вже не міг ніхто: щойно Рабадаш, бризкаючи слиною, сипав прокльонами так, що аж закладало вуха, а тепер – вуха досі закладало, та замість Рабадаша волав звичайнісінький собі віслюк. Найжахливішим було те, що деякий час Рабадаш ще був у змозі розуміти, що відбувається, і тому віслюче волання деінде перемішувалося людськими словами.

– О-о-о, тільки не на віслюка! Хоча б на коня! Будь ласка! О-о-о, на коня! – Це були останні людські слова, що всі почули від Рабадаша.

– Слухай мене і слухай уважно, Рабадаше, – двічі повторив Аслан. – Справедливість не буває без милосердя. То й тобі не довіку лишатися віслюком.

Віслюк одразу ж настовбурчив вуха, та вийшло це так кумедно, що на обличчях мимоволі знов з’явилися усмішки.

– Ти закликав на допомогу Таша. Що ж, у храмі Таша і знайдеш ти зцілення. У день великого свята осені підійди до вівтаря Таша в головному храмі Ташбаана, і там, на очах у всього Ташбаана, спаде з тебе осляча шкура, і всі впізнають у тобі принца Рабадаша. Та на все своє життя запам’ятай: якщо відійдеш ти від храму далі, аніж на півдня дороги пішки, знов обернешся віслюком. І вже тоді тобі ніщо не допоможе.

Запала тиша. А за мить усі перезирнулися, ніби щойно прокинулися і тепер ніяк не могли второпати, що то було. Аслан щез так само несподівано, як і з’явився, лише в повітрі залишилася світла смужка та на траві сріблилася роса, а серця нарешті сповнилися спокоєм та радістю. Отже, він таки був, і був не у мріях, а наяву. Втім, живим доказом цього перед ними стояв віслюк.

Король Лун (мабуть, найдобросердіша людина з усіх присутніх), побачивши колишнього ворога в такому скрутному становищі – в ослячій шкурі, одразу ж кинув гніватися і навіть спробував знайти слова розради.

– Ваша королівська високосте, – мовив він, – мені дійсно прикро, що все зайшло так далеко! Та прошу вас завважити, що ніхто в тому не винен, окрім самої вашої королівської високості. Зі свого боку, ми готові зробити все, від нас залежне, аби якомога швидше доправити вас до Ташбаана, де на вас чекає… е-е-е… лікування, що його призначив Аслан. До того ж ми беремо на себе зобов’язання, пов’язані з доправлянням вас морем у найліпших у вашому теперішньому становищі умовах: найкращий суховантаж, обладнаний для перевезення худоби, свіжа морква, будяки