Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

Віслюк заволав так, що всі поглухли, а потім спрямував добре розрахований удар задніми копитами просто в охоронця, який заґавився, від чого одразу стало зрозуміло, що від цієї пропозиції принц залишився не в захваті.

Аби закінчити історію про Рабадаша, про якого й без того сказано достатньо, ми нагадаємо про те, що сталося з ним далі, лише кількома словами. До Ташбаана, як і було обіцяно, його доправили морем належним чином у належний час, аби він встиг до свята осені до вівтаря у храмі Таша, де він знову обернувся на людину. А свідками тому чудесному перетворенню були чотири чи п’ять тисяч прочан, і тому замовчати таке диво було аж ніяк неможливо, і чутки про нього розповзлися по всьому Остраханству. Після такого чудесного перетворення та після смерті старого тісрока саме Рабадаш успадкував трон, ставши наймиролюбнішим тісроком за всю історію Ташбаана. Чому так вийшло – ніхто й гадки не мав, і лише сам новий тісрок знав усю правду.

Ходити в далекі походи (за півдня пішки від Ташбаана) він не наважувався, а ганяти в походи таркаанів – теж, бо врешті-решт, здобувши військової слави (звісно, його коштом), вони могли повернути зброю проти нього – саме так скидали майже всіх попередніх тісроків. Ось чому, хоча перш за все він думав про себе самого, усі сусіди Остраханства нарешті зітхнули з полегшенням. У самому Остраханстві люди теж почали дихати вільно і навіть (за часів його влади) називали його не інакше як Рабадаш-Миротворець. Та вони не забули, що до того, як стати тісроком, він був віслюком, тому після його смерті його нерідко називали й так: Рабадаш Великий і Вухастий. Тож, якщо ви захоплюєтеся остраханською історією і пошукаєте посилання на тісрока Рабадаша (краще це робити в місцевій бібліотеці), то шукати його треба саме під цим прізвиськом. І що цікаво: і понині якщо хто-небудь в остраханській школі накоїть щось таке надзвичайно дурне, то його неодмінно назвуть «Рабадашем Другим». Тепер ви знаєте чому.

В Анварді ж усі були тільки раді позбутися принца. Щойно його відіслали додому, як того ж вечора почалося свято: на лузі перед замком були накриті столи, на яких мерехтіли сотні ліхтариків, і тривав той бенкет цілу ніч. Вино лилося рікою, дзвеніли жарти, й історії змінювали одна іншу. У розпал свята всі зробили велике коло, у яке став менестрель у супроводі двох скрипалів. Аравіс та Кор приготували себе до невимовної нудьги, бо єдина поезія, яку вони до того чули, була виключно остраханська (якщо ви теж її чули, то ви їх зрозумієте). Та всупереч їхнім сподіванням, з перших звуків скрипки нудьгу наче вітром розвіяло. Менестрель співав старовинну баладу про світловолосого Олвіна, який зійшовся у двобої зі страшним двоголовим велетнем Кирдик-Башем, доки не здолав того, і той перетворився на камінь, та навіть не на камінь, а на цілу гору, яка тепер і зветься Кирдик-Баш на честь велетня, або Олвін – на честь героя. А ще у пісні йшлося, як він завоював серце красуні Лілн і взяв її за наречену. Коли балада скінчилася, Аравіс та Кору вже хотілося, аби вона знов почалася та лунала й лунала хоч цілу ніч. А потім до кола вийшов Ігого, який хоч співати й не міг, зате як міг розповів історію про битву при Зуліндрі. А після нього Люсі розповіла ще раз історію про одежну шафу, яку всі, крім Аравіс та Кора, чули вже не раз, та із задоволенням послухали знов. А йшлося в тій історії про те, як сама вона з королем Едмундом, королевою Сьюзан та Великим королем Пітером потрапили до Нарнії вперше.

І нарешті, як воно й мало статися рано чи пізно, король Лун оголосив, що молоді вже час іти спати.

– А завтра, Коре, – додав він, – поїдеш ти зі мною в обхід по замку подивитися на оборону та відзначити її сильні та слабкі сторони, бо як мене не стане – захист замку буде твоїм обов’язком.

– Але ж Корін буде королем, батьку, не я, – здивувався Кор.

– Е ні, мій хлопчику, – похитав головою король Лун. – То ти є моїм спадкоємцем і корона перейде до тебе.

– Але ж я того зовсім не бажаю, – заперечив Кор. – Я б ліпше…

– То не є питанням того, що хочеш ти чи чого хочу я. Так було, є і буде – корона має перейти старшому синові.

– Але ж ми близнюки і однакові за віком.

– Е ні, – розсміявся король. – Один завжди народжується першим, а ти старший за Коріна на цілих двадцять повних хвилин. І ліпший за нього, сподіваюся, хоч на це багато розуму й не треба, – він подивився на Коріна зі сміхом в очах.

– Але, батьку, хіба ж ти не можеш вирішити сам, кому бути наступним королем?

– Ні, сину, король має коритися закону, бо саме закон робить його королем. І не в його владі відмовитися від своєї корони, так само, як і вартовий не може полишити свій пост.

– Ой, лишенько, – застогнав Кор. – Але ж я зовсім того не хочу. Коріне, мені дуже прикро. Я ніколи й уявити собі не міг, що моє повернення залишить тебе без королівства.

– Ура! Ура! – вигукнув, пританцьовуючи, Корін. – Мене не змусять бути королем! Мене не змусять бути королем! Я завжди буду принцом! Саме принцам припадають усі забавки!

– Правду каже твій брат, Коре, – кивнув король Лун. – Бути королем означає бути першим у найбезрозсуднішій атаці й останнім у найрозпачливішому відступі, а коли на землю падає голод (що буває час від часу в погані роки), носити ошатніший одяг та голосніше за інших сміятися з тих крихіт їжі, що тобі перепадають.

Коли хлопчаки піднімалися до своєї спочивальні, Кор знов спитав Коріна, чи то правда, що нічого не вдієш, на що Корін йому відповів:

– Ще хоч раз згадаєш про це, я… я тебе на лопатки покладу.

Добре було б закінчити цю історію словами про те, що після цього двоє братів ніколи вже не сварилися та не сперечалися з жодного приводу, але, боюся, то було б неправдою. Насправді ж вони сварилися та навіть билися один з одним не рідше, аніж будь-які інші брати, й усі битви закінчувалися, а інколи навіть і починалися з того, що Кор опинявся на лопатках. Бо, коли обидва вони змужніли та стали лицарями, Кор хоч і був більш небезпечним у бою, ані він, ані будь-хто інший у північних землях не міг зрівнятися із