Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Не намагайтеся заперечувати, що в місті панує терор, — сказав він. — Ви ж знаєте, що воно так.

Він був кореспондентом однієї солідної газети, яку я поважав, тому я його не вдарив. Та й коли б хто-небудь хоч торкнув пальцем такого типа, це стало б для нього красномовним свідченням терору. До того ж і розмова наша відбувалась у кімнаті жінки — американської журналістки; і ще, здається, — хоча я не певен у цьому, — він був в окулярах.

Американська журналістка залишала Іспанію, і того самого дня він попросив її взяти з собою заклеєний конверт. Під час війни не годиться доручати комусь вивозити за кордон заклеєні конверти, а цей сміливець запевнив дівчину, що в конверті другий примірник його повідомлення з Теруельського фронту, яке вже пройшло цензуру, і що він посилає його в редакцію про всяк випадок, як копію, так, мовляв, буде надійніше.

Наступного дня американка обмовилася мені, що бере з собою цього конверта.

— А він заклеєний? — спитав я.

— Так.

— Тоді краще віддайте мені, я занесу його в цензуру, коли буду поблизу в тому районі. А то ви ще вскочите в халепу.

— Та що може статися, адже то копія репортажу, що вже пройшов цензуру.

— А він вам показував?

— Ні, але так пояснив.

— Ніколи не довіряйте чоловікам, які прилизують волосся на лисину, — сказав я.

— Нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — сказала вона. — Тож ніби з ним усе мусить бути гаразд.

Проте в цензурі виявилося, що то зовсім не копія репортажу з Теруельського фронту, а стаття, в якій говорилося, що в Мадріді лютує терор, що скрізь валяються тисячі трупів і таке інше. Отакі Виходило, що кожен чесний журналіст, який працював у Мадріді,— брехун. І той добродій написав свою статтю у перший же день, як приїхав, навіть не виходячи з готелю. Та найгірше було те, що дівчину, яку він підбив на це, за воєнного часу могли розстріляти як шпигунку, коли б знайшли в неї його писанину. Повідомлення було брехливе, а дівчина, яка йому повірила, мала вивезти його за межі країни.

Того ж вечора я розповів про цей випадок у ресторані на Гран-Віа кільком журналістам, які, не жалкуючи себе і не' втручаючись у політику, щодня важили життям, працюючи в Мадріді, і які писали, що відколи уряд взяв місто під свій контроль, терор припинився.

їх обурив цей чужинець, що з'явився в Мадріді, поробив із них брехунів і мало не підбив на шпигунство одну з найпопу-лярніших журналісток, яка погодилась вивезти його брехливу статтю.

— Давайте спитаємо в нього, чи справді нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — запропонував хтось. — Його треба покарати за такий вчинок. Його варто розстріляти, і заморожену голову відправити куди слід, знати б тільки, куди.

— Видовище не з приємних, але я б охоче відніс її в своєму рюкзаку, — озвався я. — Двадцять тисяч фунтів готівкою я не бачив ще з 1929 року.

— Ось я запитаю в нього, — промовив один відомий чікаг-ський репортер.

Він підійшов до столика того добродія, дуже спокійно поговорив з ним і повернувся до нас.

Ми тим часом дивилися на добродія. Він сполотнів і скидався на камбалу, яку не встигли продати до одинадцятої ранку, перед закриттям рибного базару.

— Він сказав, що ніякої винагороди за його голову не призначали, — сповістив репортер своїм мелодійним голосом. — Сказав, що то вигадка одного з редакторів його газети.

Ось так, завдяки журналістові, Мадрід уникнув терору.

Якщо цензура не дозволяє репортерові писати правду, той може спробувати обійти цензуру, ризикуючи, що його вишлють з країни, якщо спіймають. Або може поїхати за кордон і там писати свої статті. Але цей заїжджий добродій піддав небезпеці іншу людину, щоб здобути репутацію безстрашного викривача. А найцікавіше, що в Мадріді й справді не було ніякого терору. Але те його не влаштовувало.

Його ж повідомлення мало зацікавити газету хоча б тому, що тій газеті вже давно бракувало правдивої інформації.

ІСПАНСЬКА ЗЕМЛЯ

Частина перша

Ця іспанська земля суха й тверда, і обличчя людей, що обробляють цю землю, тверді й висушені сонцем.

— Ця безплідна земля, якби провести тут воду, могла б давати багаті врожаї.

— Вже п'ятдесят років ми збиралися її поливати, але нам заважали.

— Тепер ми проведемо сюди воду, щоб постачати харчами захисників Мадріда.

Село Фуентедуенья. Тут живе і працює для загального добра тисяча п'ятсот жителів.

Тут чудове зерно, на мішках навіть ставлять печатку профспілки. Та його вистачає тільки для свого села. Зрошення пустельних земель навколо села в десять разів збільшить збір зерна, а також картоплі, вина й цибулі для Мадріда.

Село лежить на перетині річки Тахо з шосе, що сполучає Валенсію з Мадрідом. Заколотники хочуть будь-що перерізати це шосе.

Селяни міркують над тим, як забезпечити водою висушені поля.

Вони виходять у поле, щоб визначити, де треба копати канави.

Частина друга

Ось такі обличчя в людей, що йдуть в атаку. Вони трохи не схожі на всіх інших людей. Люди не можуть грати перед кіноапаратом, коли поруч з ними смерть.

Мешканці Фуентедуеньї чують цей гуркіт і кажуть:

«Наші гармати».

Лінія фронту підходить з півночі до Мадріда.

А це — двері будинків, у яких колись жили люди. Ті, хто лишився живий після бомбардування, використовують їх для укріплення нових окопів.

Якщо ви воюєте, захищаючи свою батьківщину, то війна стає майже буденним явищем. Ви їсте й п'єте, спите й читаєте газети.

Гучномовець Народної армії діє в радіусі двох кілометрів.

Коли ці люди прийшли сюди в окопи три місяці тому, багато хто з них тримав гвинтівку вперше в житті. Дехто навіть не знав, як її перезарядити. Тепер вони навчають новобранців, як розібрати й зібрати свою зброю.

А це — траншеї, що проходили по самому Мадріду, коли ворог захопив був Університетське містечко. Після кількох контратак він все ще тримає Каса-де-Веласкес, палац ліворуч з двома гостроверхими вежами, а також зруйновану клінічну лікарню.

Бородатий чоловік — це командир Мартінес де Арагон. До війни він був адвокатом. Це був хоробрий і досвідчений командир, і загинув він, ідучи в атаку на Каса-дель-Кампо в той самий день, коли знімався