Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Тут на хлопців чекала смерть. Давид вижив лише дивом, встигнувши подати сигнал. Джекі зіщулилася. Обгорілі рештки пропливли повз них і розчинилися в темряві. У кабіні було тихо, всі троє боялися навіть дихати. Вози пробиралися через ліс і засніжені поля, незабаром вигулькнули прикордонні загородження і вишки з кулеметами.

...Провізії було зовсім мало: Українське Королівство готувалося до війни й акумулювало ресурси, але Джекі була вдячна і за таку допомогу. Укріплення вздовж застави значно посилилися — з’явилися рови, загородження, спостережні вежі наїжачилися безліччю гармат. На стіні бовванів силует, схожий на робота з рюкзаком, хоча Джекі бачила білу пляму обличчя за опуклим склом шолому. Одна з його залізних рук була опущена, Другу він тримав біля грудей, як автомат.

— Парокозак,— промимрив водій.— Не думав, що колись побачу його на власні очі.

Джекі дивилася на «залізного» військового, що споглядав за ними зі стіни, поки втомлені прикордонники вантажили ящики на вози. Валка потягнулася назад до міста. Навколо панувала глибока, похмура тиша, ніч видавалася нескінченною. Джекі кортіло промовити щось уголос, але слова застрягали в горлі. Федя притискав її до себе, і дівчина постійно відчувала напругу в його м’язах, ніби він був готовий утримати її поруч із собою, навіть якщо перед тягачем вибухне бомба.

Попереду розвиднилося, дорога стала помітнішою — штаб вигнанців був поруч, Джекі впізнавала знаки на деревах, що залишали чергові для своїх колег.

— Зупини тут.

— Що?

Джекі й водій водночас обернулися до Феді. Той нетерпляче скривився:

— Зупини. Ми з Агнесою трохи прогуляємося.

— Ти здурів?

Федя не звернув уваги на її репліку. Вигнанець пригальмував і кинув боязкий погляд на Джекі. Федя виліз із кабіни і витягнув дівчину за собою.

— А ти їдь до університету, тебе там зустрінуть.

Джекі так збентежилася, що навіть не пручалася. Все це здавалося їй якоюсь фантасмагорією. Межі реальності здригнулися і почали розпливатися. Джекі ніби знову опинилася в тій гранатово-синій кімнаті у правій вежі, де вони з Федею сиділи на матрацах і слухали її улюблену пісню. Тільки тепер він вів її углиб чорного лісу, не розбираючи дороги. І Джекі не боялася, але все її тіло млоїло від невимовної злості й образи, до яких вона вже встигла звикнути за той час, поки не розмовляла з ним.

— Куди ти мене тягнеш? Що це в біса означає? — Джекі спробувала висмикнути руку з його пальців, але Федя стиснув ще міцніше.

— Маю відчуття, що я помер. У тебе такого немає? — пробурмотів Федя, ніби звертаючись до когось у порожнечу.— Раптом уже... раптом це вже не життя? Ніхто не знає, коли це трапиться, про таке намагаються не думати. От Мак не думав. Він мав здійснити подвиг, урятувати своє місто, а загинув отак по-дурному. Раз — і все.

Від його відстороненої інтонації і мертвої тиші навколо спину Джекі всипало сиротами. Вона згадала вираз Фединого обличчя, коли вони розмовляли минулого разу: рухи — наче лихоманить, смертельна блідість, безумні, хоч і такі гарні, очі.

— Знаєш, коли Данило був тут, я гадав, що все це вигадане, наче якесь кіно. Леобург — наче зла казка: вбили Фелікса, посадили Агнесу, виганяли людей — хіба не байдуже, адже це відбувається лише в Даниловій голові. А тепер усе інакше.

— Федю, куди ми йдемо? — жалісно схлипнула Джекі, й він нарешті зупинився. Вони остаточно заблукали. Навколо стояв глухий ліс, до штабу вигнанців вони так і не вийшли.

Хлопець відпустив її руку і втупився в землю, вона не могла розгледіти вираз його обличчя крізь темряву.

— Навколо сама лише смерть. Без кінця і краю. Я не можу припинити думати про це.

— Мені дуже шкода, Федю, але ти сам сюди пішов.

— Я пішов за тобою!!!

Джекі відсахнулася. Він не дивився на неї, і від цього її трусило ще більше. Дівчина відступила на крок.

— Вибач, не хотів тебе налякати, але інакше ти мене не почуєш,— Федя видихнув і звів погляд у небо, ніби намагався позбутися сліз.— Я не можу це пояснити. Але єдине, що відділяє мене від смерті,— це ти. Ти — моя надія. Ти зупиняєш мене там, де я сам не можу зупинитися, і підштовхуєш туди, куди я сам не можу дійти,— він важко зітхнув.— Але ти маєш рацію. Ти в іншій реальності, а я стукаю-стукаю — і ніяк не можу потрапити до тебе.

У Джекі болісно замлоїло всередині, в горлі став клубок. Федині слова звучали дивно, навіть недоречно, але хіба вона не відчувала те саме і не ловила себе на думці, що думає про нього навіть тоді, коли стикається зі смертю впритул? Джекі похитала головою, але не змогла вимовити ні слова.

— Я намагаюся жити, як раніше. Але не виходить. Женю, я не знаю, що ти таке і що ти зробила. Але я відчуваю, що живий, лише коли торкаюся тебе.

Джекі стенула плечима, по тілу пролетіла хвиля тремтіння. Секунда — і в свідомості майнули спогади. Їй знову стало зле, як того вечора, коли вона побачила його з Лейлою біля багаття. Її нудило. Ні. Ні. Як йому взагалі можна вірити після... після...

— Так, але торкатися Лейли, мабуть, ще приємніше.

— Забудь про Лейлу,— втомлено видихнув Федя.— Вас не можна порівнювати.

— Вона настільки пречудова?

— Вона настільки неважлива. І вона це зрозуміла. Саме тому і хотіла вбити тебе.

Тиша навкруги здригнулася, наче жива істота. Джекі змучено заплющила очі.

— Що тобі потрібно?

— Ти.

Джекі ковзнула по хлопцеві поглядом. Небо над чорними деревами світлішало.

— Я тобі не вірю. Щоразу одне й те саме. А знаєш, Федю, що не дає тобі спокою? Ти звик завойовувати і ставити на поличку, аж тут трофей без твого дозволу дременув до Леобурга! Але ж не буває такого, щоб трофеї самі відмовлялися від володаря, правда?

— Женю...— він посміхнувся.

— Ти загрався,— відкарбувала вона.— І це тобі час додому. Там ти отямишся і без моєї допомоги.

Дівчина замовкла, з викликом дивлячись йому в обличчя.

— Який же ти трофей... Невже ти не бачиш, що це ти володієш мною?

Джекі здригнулася. Федя вперто дивився їй у вічі. Його голос був таким стомленим, ніби він справді довго боровся сам із собою, аби нарешті вимовити цю фразу.

— Ти брешеш. Чи тобі здається,— невпевнено пробурмотіла вона.