Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Це лише красиві слова,— Джекі скрушно похитала головою.— Ти ж у нас письменник. Ти довбаний письменник, Федю, авжеж, ти вмієш добирати слова!

— Хочеш без слів?

— Що? Я нічо...

Він схопив її за плечі й поцілував. Його поцілунок був таким палким, що Джекі насилу втрималася на ногах. Її ніби закрутило у вирі, й вона не могла ані вдихнути, ані поворухнутися, ані відштовхнути його. Серце калатало, як скажене. За мить Федин поцілунок з напористого перетворився у ніжний, теплий, ніби він чекав на нього довгі місяці. Нарешті здатність рухатися повернулася, Джекі обурено штовхнула Федю в груди й відскочила.

— Не смій так більше робити! Підеш до своєї...

Федя посміхнувся і знову притягнув її до себе. Джекі не могла навіть відвести погляд — так близько було його обличчя. Федині очі сяяли, коли він посміхнувся, на щоках з’явилися легкі зморшки. Всередині все підстрибувало і тремтіло — чи то від гніву, чи то від зростаючого проти її волі збудження. Джекі заплющила очі. На неї раптом стотонною брилою навалилося все те, з чим вона жила ці довгі дні. Той біль, якого їй завдавав його зв’язок з Лейлою, відчуття спустошеності, власної нікчемності, постійного страху, злість на нього та його дурні вчинки, і в той сам час відчуття шаленого, ураганного, невимовного кохання й болючої, щемливої ніжності. Вона скучила за Федею — до болю, до нестями — і заперечувати це більше не могла. Джекі насилу вивільнила руки і торкнулася його обличчя, обійняла за шию, і потім вклала в поцілунок усі свої почуття — наскільки лише була здатна. За кілька довгих секунд вона відірвалася від його вуст і притиснулася чолом до його грудей.

— Ти таке дурбецало.

— Угу,— промимрив він і потерся щокою об її волосся.— Ти теж.

Джекі всміхнулася.

Позаду захрускотіли гілки.

— Ані руш! Іменем вільного міста Леобурга, вас заарештовано!

Розділ 14

Вибір

«Тео!!!»

Всередині нього щось коїлося. Незрозумілий шум, хвилювання, настирливе гупання.

«Тео, курва мама, прокинься!!!»

Тео рвучко сів на ліжку.

— Яблонський, чого ти сіпаєшся? — невдоволено пробурмотіла Лейла крізь сон і відвернулася до стіни.

«Ну нарешті! Ми в халепі, Тео, це просто дупа!»

Гупання, яке він відчував, виявилося його серцебиттям. Чи, може, не його.

— Що трапилося? — вголос вимовив Тео, намагаючись приборкати неслухняного язика. Віскі зі вчорашнього вечора досі колобродило в ньому, нудота підступала до горла.

«Довго пояснювати. Ми на допиті у поліції!»

Перед внутрішнім зором майнули похмурі стіни і вузький кабінет із заґратованими вікнами. Будівля леобурзької в’язниці. Але ж... вона ж під ворогом... тобто...

— Хто — «ми»? — Тео відчув, як стискаються нутрощі. Федя обернувся, і Тео побачив Джекі, яка сиділа поруч з його двійником. Плечі дівчини скрушно похилилися, на обличчі застигли безпорадність і відчай. Вона сиділа така маленька, сіра і жалюгідна, що коли вони зустрілися поглядами, Тео ніби сипнули снігу за комір.

Яблонський рвучко схопився з ліжка і мало не впав. Його кидало з боку в бік. Він схопив штани і заходився натягувати їх, катаючись підлогою. Лейла звелася на лікті.

— Що таке?

— Choler-r-ra,— гарчав Тео, застібаючи ремені.— Що ж ти накоїв!

Він мало не розірвав сорочку, поки вліз у неї. Вигнанка лише цокнула язиком.

— Ти можеш пояснити нормально?

— Тягни час! — гукнув він у темряву.— Роби, що хочеш, але ми мусимо витягти її звідти!

— Ти кому це? — здивовано моргнула вигнанка і за мить її очі розширилися.— Федя?

Тео важко дихав, застібаючи портупею з револьвером на поясі. Лейла замоталася в простирадло і підвелася з ліжка. Нарешті він поглянув на неї, і дівчина змінилася на обличчі, так наче змогла прочитати його думки.

— Отже, пане Яблонський, я сподіваюся, ви розумієте всю тяжкість обвинувачень?

Федя зціпив зуби. Ідіот, який же ідіот! Як він міг так підставити всіх... Йому здавалося, що до штабу можна дійти швидко й безпечно, а варто було зважити, що вигнанці деморалізовані, ніхто не чергує, а нічний ліс у військовий час — не найкраще місце для прогулянок. Тож нічого дивного, що вони натрапили на загін недобитої Оздемірової поліції на чолі з ротмістром Ніколаєм Лугіним.

— Участь у збройному захопленні влади, замах на життя захисників правопорядку, образа честі міста...— перелічив поліціянт.— Безсумнівно, за таких умов про вигнання не йдеться. Лише про страту.

Чути російську мову без німецького акценту було так дивно.

— Чудово,— українською відповів Федя.— Тільки я не Яблонський.

Поліціянт спохмурнів — чи то його спантеличила інша мова, чи він чекав каяття і розпачу. Лугін вигнув брови і провадив російською:

— Не найкраща стратегія. Вам ліпше співпрацювати. Я міг би заступитися за вас перед Верховною Радою.

— Надзвичайно люб’язно з вашого боку.

Джекі гірко зітхнула. Федя не насмілювався поглянути на неї. Його жер жахливий сором. Хлопець гарячково намагався вигадати, як ще потягнути час, що запропонувати їм, аби тільки її відпустили. Але жодної надії не було: Оздемір зловив золоту рибку, в його руках опинився символ протесту, єдина представниця законної влади, що надавала легітимності обраним городянами представникам, які виступали проти тиранії Верховної Ради. Хто ж її відпустить, навіть якщо Федя стрибне через голову... ідіот, який же він ідіот. І Тео тут нічим не зарадить.

— Панно Яблонська, ваш наречений, схоже, не розуміє серйозності ситуації. Але ж ви маєте розуміти.

Джекі мовчала, ніби втратила дар мови. Федя спробував був підвестися, але двоє поліціянтів вчавили його у стілець. Лугін похитав головою.

— Боюся, знову розчарую вас, пане Лугіне: це не Агнеса Яблонська,— відкарбував Федя українською.

— Пане Яблонський, не порушуйте Закон 4526,— промовив над його вухом інший поліціянт.

— Добре, я повторю,— скривився Федя.— Это не Агнесса Яблонская, уважаемый господин Лугин[92].

— Що? — посміхнувся ротмістр.— Даруйте, але я особисто знайомий з нею і вірю власним очам. Тим паче, панна Яблонська мала при собі паспорт.

Федя засміявся. Хлопець помітив, як Джекі розпростала плечі й витягнулася, наче струна,— він майже фізично відчував жах, що її наповнював.

— Ротмістре,— пирхнув Федя.— Ви маєте справу з вигнанцями. Ці люди влаштували підземний штаб просто у вас під носом, вони писали послання на вікнах Ратуші, вони гуляли Аристократичним районом і вдень, і вночі, й ви не