Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Лугін недовірливо звів білясті брови й посміхнувся.

— Ви погіршуєте своє становище новою брехнею, пане Яблонський...

— Та зрозумійте ви нарешті — я не Яблонський!!! — загарчав Федя.— Я лише трохи схожий на нього! А вона — на Агнесу. Вигнанці намагалися пошити вас у дурні, і їм це вдалося!

Федя обернувся до Джекі, мигцем зазирнув у її золотисто-зелені очі, сповнені недовіри, а тоді рвучко смикнув її за волосся. Дівчина скрикнула, перука опинилася у нього в руках. Лугін здивовано закліпав, роздивляючись коротке скуйовджене волосся Джекі.

— Вона лише актриса. Ви ніколи не вполюєте справжню Агнесу — вона має найсуворішу охорону,— войовничо випнув підборіддя Федя.— Ану ж, придивіться уважніше, не помічаєте шрами на її обличчі? В неї колись були офігенні шипи під губою.

— Федю, нащо ти це робиш,— прошепотіла Джекі українською.— Вони все одно не повірять.

Лугін примружився, уважно вивчаючи біле як молоко обличчя дівчини. Тоді ротмістр уважно оглянув Федю, затримавши погляд на його освітленому волоссі. Федю аж трусило, він важко втягував прокурене повітря кімнати для допитів. Тільки б витягнути її. Тільки б витягнути.

— Я вам не вірю, пане Яблонський.

— Ваша рідна мова російська? — раптом запитав Федя.

— Гм-м-м, так, а що?

— Тоді, гадаю, ви не могли не помітити, що ця «Агнеса» так само порушує Закон 4526, як і я, і робить вона це без найменшого німецького акценту. Але якщо ви справді знайомі з родиною Яблонських, то маєте знати, що рідна мова Агнеси — німецька. І вона вельми кепсько розмовляла іншими мовами, хай як намагалася виконувати ваші ідіотські закони.

Погляд Лугіна став задумливим, він насупився.

«Якщо їм потрібен Яблонський, запропонуй обміняти Агнесу на мене».

Федя хитнув головою, забувши, що двійник його не бачить.

«Ні, Тео, маю дещо важливіше за тебе. Не лізьте на лівий берег, чекайте моїх вказівок».

— Що ж, припустімо. Ви обидва маєте доволі дивний вигляд,— нарешті вимовив поліціянт.— Але це не змінює факту вашої причетності до захоплення влади в місті.

— О, до речі. Ви ж прагнете повернути собі владу, яку «захопили» леобуржці?

— І ми це зробимо, не сумнівайтеся в цьому.

— Я не сумніваюся, лише хочу вам допомогти. Але в обмін на маленьку послугу.

— Наприклад?

— За всієї поваги, пане Лугіне, розмовляти я буду не з вами,— Федя потарабанив пальцями по столу.— Ану, кличте сюди вашого начальника, Джозефа Бридж-Паркера!

— Пана Бридж-Паркера було відсторонено особливим розпорядженням голови Верховної Ради Юміта Оздеміра за неналежне виконання завдання.

— Ну, то тягніть сюди свого Оздеміра,— вишкірився Федя.— Маю дещо повідомити!

Ротмістр перевів погляд на конвоїра біля дверей і ледь помітно кивнув. Поліціянт обернувся до дверей, але вони розчахнулися самі. На порозі стояв Юміт Оздемір власною персоною. Побачивши його прилизану шевелюру й білі тонкі кисті рук, наполовину приховані білосніжними манжетами, Федя мимоволі згадав подряпини на кам’яних сходах підвалу і бурі плями на стінах. Його занудило. Голова Верховної Ради Леобурга зайшов до кімнати й зупинився навпроти нього, ховаючись за яскравим світлом лампи.

— Я вас слухаю.

— О, пане Оздеміре,— силувано посміхнувся Федя.— Яка зустріч! Нарешті поговоримо предметно. Ви, ймовірно, збираєтеся штурмувати місто разом зі своїми російськими друзями? Вам це не знадобиться.

Турок презирливо скривив губи.

— Що ви можете запропонувати?

— Якщо ви відпустите цю дівчину, я здам вам Леобург. Кожен опорний пункт, місце кожного солдата, розташування всіх укріплень і всього озброєння. Я намалюю вам план вигнанського штабу, щоб ви нарешті влучили своєю субтериною саме туди, куди треба.

«Що?!»

— Що?!

Федя проігнорував вигук Тео в голові й наполегливий погляд Джекі.

— Звідки мені знати, що ви мене не обдурите?

— Річ у тому, що саме я складав план оборони,— Федя самовпевнено відкинувся на спинку стільця.— І тому я обізнаний у певних деталях. Розповім вам кілька цікавих штук. Ваші розвідники здійснять вилазку і переконаються в тому, що я не брешу. Тоді ми вийдемо на Австрійський міст, ви відпустите її, а я розповім усе інше. Адже ваша армія напоготові, пане Оздеміре. Ви легко захопите місто.

— Я проти! Я не хочу! — в голосі Джекі забриніли сльози. Федя зціпив зуби. Не можна на неї дивитися.

Оздемір задумливо поглянув на Джекі. Вона свердлила його полум’яним поглядом.

— Ми зустрічалися з вами на переговорах у Ратуші, чи не так? — повільно вимовив очільник-утікач.— Ви справді не Агнеса. Чим же ви така важлива?

— О, це мій персональний каприз,— усміхнувся Федя.— Але пропозиція взаємовигідна. Якщо ви триматимете її тут, або навіть стратите, то нічого не виграєте. Справжня Агнеса Яблонська в Леобурзі. Ви ж добре знаєте вигнанців. Вони так просто не здадуться. Ви можете спалити місто вщент, разом з його мешканцями, але чим же ви тоді будете володарювати, пане Оздеміре?

— Господи, Федю...— простогнала Джекі.— Не смій... Не роби цього! Будь ласка!

Турок втягнув запалі щоки, напружено міркуючи. Фединою спиною стікали цівки холодного поту, йому здавалося, що просто зараз той накаже готувати для них обох гільйотину.

— Пане Лугіне, а покличте сюди пана М.,— крижаним тоном вимовив Оздемір. Обличчя ротмістра витягнулося й побіліло.

— Якого ще в біса пана? — пробурмотів Федя.

За хвилину в кімнаті з’явився кремезний чоловік середніх літ, з широкими залисинами і коротким, непропорційним підборіддям. На ньому був шкіряний фартух з кишенями. Він оглянув Федю, потім Джекі. Щось у його погляді нагадало Феді різника. Якщо хтось і мав рубати шиї бунтівних леобуржців, то це був саме «пан М.». Оздемір наблизився до Джекі та простягнув до неї руку. Федя заціпенів. Він хотів сказати, щоб вона не ворушилася, щоб не дивилася на нього, наче його погляд паралізував, але не міг вимовити ні слова. Дівчина втупилася в Оздеміра і заховала руку за спину. Тоді «пан М.» рвучко схопив її за лікоть і випрямив її руку, простягаючи її туркові. Білі пальці Оздеміра зімкнулися на її зап’ястку.

— Що ви робите? — вигукнув Федя.

«Зроби щось! Зроби! Не дай йому скалічити її!»

Що він міг зробити?

Федя схопився на рівні ноги, але поліціянт із силою всадовив його назад.

«Пан М.» уважно вивчив руку Джекі й дістав з кишені обценьки.

— Ні! Стоп! — язик не слухався, Феді здавалося, що вони його не чують.— Не смійте цього