Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— А то що? — посміхнувся Оздемір, погладжуючи руку Джекі.— Бачте, пане Яблонський, дуже незручно потрапляти в полон разом з дівчиною, до якої ви небайдужі. Ви й так розповісте мені все, що я захочу.

Джекі спробувала схопитися з місця, але тільки жалібно скрикнула, коли кат заламав її руку сильніше, а другий поліціянт натиснув на її плечі. «Пан М.» діловито примірився обценьками до її пальця.

— Тож, пане Яблонський, ми продовжимо балачки чи можна братися до справи?

— Зачекайте,— промовив Федя, невідривно дивлячись на худеньку руку, затиснуту в кулаці турка.— Вона нічого не знає. Вона ніхто. Це просто актриса. Що мені потрібно зробити, щоб ви її відпустили?

— Звучить розумніше,— кивнув Оздемір і повільно розтягнув вуста у зневажливій посмішці.— Ваші товариші мають дещо моє.

— Ратушу?

— Не тільки.

«Kurwa, тільки не це...»

Тео здогадався раніше. Перед Фединими очима знову промайнув підвал, ланцюги, кайдани.

— Лейла.

Очі Оздеміра жадібно заблищали, він кивнув.

— Я відпущу вашу кохану, якщо за годину вигнанці приведуть на Австрійський міст цю злочинницю. На неї зачекалося покарання.

«Ні!»

— Не можу гарантувати цього. Але надішліть їм повідомлення,— насилу пробурмотів Федя.

— Неодмінно,— кивнув Оздемір і відпустив руку Джекі. Кат сховав обценьки в кишеню.— І сподіваюся, ви розумієте, що вас я відпустити не зможу? Мене дуже заінтригував ваш анонс.

— Тільки після обміну... якщо вони на це погодяться,— прохрипів Федя.— Вважайте це моїм останнім бажанням.

Турок усівся навпроти нього, поруч з блідим Лугіним, і склав руки на животі. Його тонкі прозорі пальці нервово тремтіли. Схоже, окрім Лейли, його більше ніщо не цікавило.

— Ні. Ні! Цього не буде.

Тео затремтів, затуляючи вуха руками. Він ходив кімнатою туди-сюди, але ноги насилу пересувалися.

— Та що таке? — Лейла натягнула сорочку і заправила її в штани.— Тео, що відбувається?

— Я не можу цього допустити, треба щось вигадати! — його очі оскляніли, він дивився на неї, але ніби нічого не бачив. Вочевидь, подумки він розмовляв з двійником.

Вигнанка роздратовано видихнула і почала заплітати косу. Яблонський, нервово похитуючись, міряв кроками кімнату. Лейла підійшла до нього і зазирнула в обличчя:

— Розкажи мені. Що він каже?

— Вони з Женею у...— він замовк, але потім додав,— вони в Оздеміра. Оздемір у місті.

— Що?!

Лейла відчула, як на мить усередині все завмерло, а тоді осипалося вниз, наче вітрина, в яку влучили футбольним м’ячем.

— Він тут?!

— Так. І він хоче...— Тео схопився за голову.— Я цього не казатиму!

Лейлу затрусило, в роті пересохло. Вона підлетіла до Яблонського і схопила за комір сорочки.

— Чого він хоче?! Де він? Де цей сучий вишкребок?

— Він у в’язниці. Федя з Женею в нього. Оздемір знає, що вона не Агнеса. І він може відпустити її... якщо...

— Якщо що?! Та народжуй вже, Яблонський, дістав, ну!

— Якщо замість неї ми віддамо йому тебе.

Лейла відчула задуху, ніби її власна кімната перетворилася на кам’яний мішок підвалу, а зверху на ній знову було тіло її мучителя і зашморг врізався в горло.

— Не хвилюйся. Я цього не допущу,— твердо вимовив Тео і взяв її за плечі.— Ми вигадаємо...

Вона не чула його. Кожна клітина її тіла сповнена була ненависті. Лейла дихала ненавистю, важко втягувала в себе чорну липку субстанцію, а шкірою хвилями прокочувалося рідке полум’я. Він тут. Він досяжний.

— Я згодна.

— Що?! Ні,— Тео нервово засміявся.— Ні, нізащо.

— Стули пельку. Це не твоя справа.

Він грубо схопив її за руку.

— Ні, моя! Я ніколи не віддам тебе йому!

— То, може, ти віддаси його мені?! — Лейла задерла підборіддя й виклично дивилася йому в обличчя.— Це мій шанс, розумієш? Мій шанс!

— Що за дурню ти верзеш! — заревів Тео.— Ти геть збожеволіла!

— Так, і доволі давно! — засичала дівчина.— А тепер веди мене до нього!

— Лейло,— обличчя Тео набуло майже благального виразу.— Я не можу цього зробити!

Вигнанка люто зціпила зуби. Вона вже майже відчувала, як її ніж врізається в плоть Оздеміра. Як у його очах завмирає жах. Він знає. Він знає, за що.

— А це трохи образливо, коли тебе недооцінюють.

— Подивися на мене,— Тео важко видихнув і взяв її обличчя в долоні. Його темні очі палали, наче в лихоманці.— Ти не розумієш. У нього там ціла армія. Як я можу віддати тебе на неминучу жахливу смерть? — він ніжно торкнувся великим пальцем її рубця.— Ніколи.

Його тон чомусь зачепив її. Лейла накрила його руку своєю і потерлася щокою ос його долоню.

— Тео... Я повернулася сюди з Сибіру. Я витримала холод, голод і такі муки, ще тобі й не снилися. Я тренувалася кожен божий день у надії, що колись опинюся достатньо близько до нього, щоб помститися.

— Годі цих нісенітниць,— відрубав Яблонський.— Це неможливо. Але ми маємо вигадати, як витягти звідти дівчину. Я готовий посісти її місце...

— Добре, що ти готовий, але прикрість у тому, що Оздемір тебе не хоче, він хоче мене. І ти там казав щось про нісенітниці.

— Я тебе йому не віддам! — люто видихнув Яблонський.— Лейло, ти повинна знати, що я...

Тео нахилився до її обличчя. Лейла звикла бачити в його очах гнів, ущипливу насмішку або хіть, але те, що вона побачила зараз, налякало її по-справжньому. Дівчина скинула його руки й відскочила.

— Не кажи того, про що пізніше пошкодуєш,— перемагаючи сухість у роті, пробурмотіла вона.— Не смій. І ще. Я тобі не іграшка. Я не лялька і не паровозик на ланцюжку! Я сама розпоряджаюся собою!

— Ти не тямиш, про що кажеш! Навіть я не впораюся в такій ситуації. Ніхто не впорається! А ти — всього-на-всього жінка.

— Дуже сподіваюся, що Оздемір думає так само,— посміхнулася Лейла.

Яблонський похитав головою. Він ледве дихав. Лейла розуміла: хай що вона зараз казатиме, хай як намагатиметься переконати, він не зможе її відпустити. Вона могла поводитися жорстко, навіть жорстоко, вдягати чоловічий одяг, кидати свої ножі, але він усе одно бачив у ній лише жінку, слабку й беззахисну. Саме таких його, аристократа, змалечку привчали захищати й берегти. Все його єство протистояло цьому рішенню, і як би вона не наполягала, Тео не міг відправити її у в’язницю до кровожерливого