Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, – каже спокійно Тетяна. – Так вже Бог дав. По правді, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе.

– Зрадила, бо була молода, дурна і повірила, – обзивається Мавра вже спокійно. – Задивилася на біле панське лице, нециганські очі, панську ношу[291], а Господь за те і покарав. Держись свого, каже і карає. Будь воно зле, будь добре, а на гріх не вийде.

Дівчина слухала мовчки, задивившись ніби кудись, хоча перед нею були лиш низенькі стіни старої низької хатини і більше ніщо.

– Гриць не пан, – каже відтак, вимовляючи певно і твердо ім’я милого перед старою. – Гриць не пан, хоч також білолиций і синьоокий і на коні їздить, як вітер. І ми любимося, – і сказавши се, встає і прощається з Маврою. – Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в неділю в тебе не буде.

– Га-й! га-й! – відказує Мавра. – Я прийду. А ти, хоч і не прийдеш в неділю, то приходь і в робітну днинку, та сповісти бабу, коли їй на твоє весілля лагодитися та на хлопця подивитися.

– Незабавки, Мавро, незабавки, – обзивається Тетяна і виходить.

– А не виходь до нього щонеділі в ліс, – остерігає, випроваджуючи її геть аж поза хату. – А як підеш, то візьми і мене з собою, – жартує з чудним поглядом Мавра. – Нехай і на стару няню своєї любки раз погляне. Вона ж йому на щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най їй хоч тепер словом ласкавим подякує.

– Подякує, Мавро, подякує, – відказує Тетяна щиро і поважно. – Він добрий і щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як він мене по-щирому любить, коли мені не віриш.

Тетяна, віддалена вже на кілька кроків від хати, оглядається нараз раптом позад себе. Чи се їй причулося, що Мавра, відвернувшись перше від неї, захохоталася до себе? Чи справді воно так було?

Ні.

Мавра саме в тій хвилі переступала поріг своєї хати і зникла в ній, мов в ямі.

Ні. Хіба причулося… та як вже так погано!

Тетяна, мов холодною водою обілляна, з неописано прикрим почуттям упокорення і пониження вертає зів’ялим кроком назад.

Вже стільки разів постановляла собі не говорити Маврі нічого про Гриця, про їх любов, і завше переможе любов і щирість до тої старої чортиці, вона зраджується, говорить.

Зате вертає, от хоч би й нині, знов з затроєною душею додому, із зболілим серцем, з жалем недовір’я в душі до нього, доки його знов не побачить, доки він знов своїми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз’яснить її посмутнілу душу, не успокоїть і вона знов не повірить.

«Грицю! – кличе її щире, тепле серце і рветься чистою неподіленою любов’ю. – Грицю, чи не так? Ти любиш?»

«Га-й, га-й! – прочувається їй в душі остерігаючий голос старої циганки, мов відганяв би якогось хижака… прошибає її душу гострим жалем. – Га-й, га-й!»

Тетяна розплакалася…

Вернувши додому, кидається мовчки в тихій світлиці перед ікону Пресвятої Богородиці, як одного разу, рік тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей і чола, повторює заєдно:

– Господи, чому мені смутно? Чому мені смутно? Смутно мені, о Боже!..

Кілька років тому назад розказував одного разу старий білоголовий мандрівник, перепочиваючи кілька день у богомільної і милосердної Іванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, які зібралися в неї, що був або, може, й єсть ще між українським дівоцтвом звичай в надвечір’я Івана Купала ворожити та про свою будучність у русалок довідуватися.

– Як? Чим? – допитувалися молоді дівчата цікаво в старого мандрівника.

Докладно він сього не знає, не з тої він околиці, але дещо осталося ще йому в пам’яті, і він переповість. Пізнім вечором перед Іваном Купалом плавають дівчата по воді човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-під води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом і співають різні тужливі, любовні, гарні й приманчиві пісні. Дівчата на той вечір пристроєні пишно, мають на голові гарні вінки і, співаючи отак в човнах по воді або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вінки в воду, ждуть, співаючи, і роззируються, куди донесе вода вінок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрілювати[292] під водою свавільною рукою вінки – се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розійдуться. Часами задержується вінок з тої сторони річки, звідки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх міццю і силою, все з вдячності, що в вечір Івана Купала дівоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно і оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими співами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дівочою душею різними подіями, зрозумілими лиш дівчатам, або чудними снами, що вказують на будучність.

І зацікавилися дівчата оповіданням старого мандрівника.

Та хоч і зацікавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Одні не хотіли, бо не було човнів, другі відмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили між себе в воду, інші знов вагалися, бо хлопці, довідавшись, поглузують, і так відмовлялися, аж врешті ніхто з охочих не остався.

Так було тому кілька років назад.

Але сього року склалося інакше.

Сього року захотілося бог зна чому самій Тетяні розвідатися про свою будучу долю. Товаришки і ровесниці, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Івана Купала вінками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращої та, на їх гадку, найвідважнішої дівчини, що, як впевняла, нічого не боялася: ні русалок ні вдень, ні вночі, ні сміху всіх хлопців у селі, а так просто хотіла. Хотіла побачити, куди попливе її вінок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всіх товаришок і ровесниць на надвечеріє[293] Івана Купала над ріку оподалік трохи від млина.

І справді, вони сповнили її волю, набравши нараз і собі охоти поворожити вінками, погуляти ясною ніччю над берегом ріки, переспівати в гурті як змога найкращих співанок і приспособити собі ласку русалок, захованих на дні води…

Аж от настав врешті очікуваний вечір, а з ним і місяць вповні.

Завтра Івана Купала, а сьогоднішня ніч ясна, зориста, неначе умисне розцвілася, щоб молодим дівчатам зрадити[294] над річкою будучу долю і милого.

Мов гарні птахи, зібралися вони над берегом ріки, що, осяяна місячним