Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

 – Ви йде-е-е-те? – в кімнату зазирнула Віра.

Побачивши таке, вона ледь ляпаса собі не вліпила, що не додумалася постукати. Хоча її поява їм майже не завадила, і якщо Соня ще намагалася вирватися, то Артем, міцніше притискаючи її до себе, махнув Вірі рукою, щоб зникла.

Так вона й зробила. На сходах зіткнулася з батьком Соні, який теж хотів поквапити доньку.

– Що там? – запитав він.

– Вони не йдуть, – відповіла Віра.

149

На честь першого квітня гумор трьох учителів вийшов на новий рівень. Вони жартували, не перестаючи, про все на світі, з усіма підряд. Встигли втомитися від такої кількості знущань, але чим безглуздіший жарт, тим краще, навіть будь це правдою.

Вони сиділи в учительській, поки інші колеги, що служили Менгеле і за школою, віддавали перевагу проводити час на перервах в іншому місці – в кімнаті відпочинку, де кращі умови, але вхід тільки для обраних.  

– Сонько, тебе Менгеле викрив, – сказав Максим, щойно вона зайшла до вчительської. – Біжи.

На його знущання вона не відреагувала – не смішно.

– А ти Вірі подобаєшся, – ляпнула вона, нишпорячи на полиці з класними журналами.

– Дякую, – він розплився в усмішці, немов тільки й чекав цих слів.

– Нічого, що я тут?! – підвищила голос Віра. Взагалі не розуміла, чому з усіх дозволених тем Соня обрала саме цю.

– Вибач, не помітив тебе, – для реалістичності Максим зобразив переляк.

Віра закотила очі й показала йому середній палець.

– Ну, що, продовжуємо гру? – запитала вона.

– Що за гра? – зацікавилася Соня.

– Засипаєш людей усілякими фактами, а вони самі вирішують, вірити цьому чи ні, – пояснив Максим. – Я давно хотів вам сказати, що наприкінці року звалюю жити в столицю.

– Весело, – відгукнувся Артем, навіть не усміхнувшись. – А я на людей Менгеле працював.

– А я з Островерхим спала, – влізла Віра. В голосі чулася насмішка, що мала перевернути все на жарт.

Максим засміявся голосніше за всіх, Артем – за компанію, скоріше з його сміху, ніж із ситуації, яку намагався представити як вигадану.

– Ну, тоді я безсмертна, – додала Соня.

Однак її слова викликали зовсім іншу реакцію. Усі миттєво замовкли. Артем взагалі дивився на неї так, ніби вона не жартує. Соні страшно стало від його підозр, і вперше вона була рада бачити Вадима, який своєю появою закінчив гру.

Тільки замість звичної байдужості на його обличчі вирувала ненависть. Певно щось трапилося – не просто так він подумки спалює очима все живе.

– Відійдемо, – схопив Соню за руку і повів до вікна, якомога далі від інших.

Його грубість привернула увагу інших, але втручатися вони не поспішали.

– У тебе є тату на грудях? Атом.

Соня насупилася. Невдовзі дійшло, що треба відповісти, і вона помахала головою. Вадим не повірив. Зробив останній крок, схопився за комір її сорочки й різким рухом розстебнув. Пара ґудзиків не витримала натиску, відірвалися й покотилися по підлозі за шафу. Соня стояла в розстебнутій сорочці, демонструючи груди, слабо прикриті бюстгальтером. Вона не встигла зупинити його – надто швидким був, а зараз не намагалася. Вирішила розвіяти будь-які підозри, що могли виникнути в когось із присутніх.

Усім, хто був у вчительській, вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що татуювання там немає. Віра і Максим насилу розуміли, що відбувається, а ось Артем, з його підозрами, був явно здивований, не виявивши тату.

Спочатку в усьому переконався, пригнічуючи розчарування, а потім, із якоюсь запізнілою реакцією, накинувся на Вадима.

– Чуваче, вона ж сказала – нема. Вали звідси!

– Радує, що ти теж сумнівався, – Вадим поплескав його по плечу і вийшов.

– От же тварюка, – видихнув Артем.

Коли перевірки закінчилися, Соня повернулася до вікна і почала застібати сорочку. Побачила, що відлетіли самі верхні ґудзики, і якщо постаратися цим ще можна прикритися.

– Чому вони тебе підозрюють? – до неї підійшов Артем.

– Вони всіх підозрюють. Нічого нового.

150

На зміну холодній погоді прийшло палюче сонце, чувся спів птахів, а в повітрі був приємний аромат квітів. Усе навколо нагадувало про пробудження природи. Листя дерев, яке нещодавно розпускалося, вже сміливо тягнулося до світла, зеленіючи на тлі безхмарного неба.

– Погуляємо? – запропонував Данило, виходячи зі школи.

– Ходімо, – погодилася Даша.

Вони попленталися в парк, який вважався основним місцем зустрічей і урочистостей. Варто було потеплішати, як усі ринулися саме туди. В центрі – фонтан, з яким кожен мешканець зобов'язаний мати щонайменше десяток фотографій, а вело до нього безліч ліхтарів і фруктових дерев, що своїм цвітінням перетворювали це місце на щось особливе.