Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гей ти! — гаркнув на Арію сердитий голос, але вона прокотилася повз, розштовхуючи людей, протискаючись між ними, наражаючись на тих, хто стояв у неї на дорозі. Чиясь рука спробувала схопити її за ногу, але Арія рубонула мечем, а тоді ще й буцнула людину в литку. Упала якась жінка, і Арія пробігла просто в неї по спині, рубаючи мечем направо й наліво, але нічого не допомагало, нічого: людей було забагато, і щойно Арії вдавалося пробити в натовпі діру, як люди знову змикалися. Хтось ударом відкинув її вбік. Вона чула, як верещить Санса.
З піхов на спині сер Ілін дістав великий дворучний меч. Заніс його над головою, і на темному металі затанцювали сонячні брижі, відбиваючись від країв, гостріших за найгостріше лезо. «Лід,— подумала Арія,— у нього Лід!» По обличчю побігли сльози, засліпивши її.
І раптом з юрмиська випірнула чиясь долоня й зімкнулася в неї на руці, ніби вовча пастка, з такою силою, що Голка полетіла на землю. Арія заточилася. Вона б упала, якби її не тримали, як ганчір’яну ляльку. До неї наблизилося обличчя — довге чорне волосся, сплутана борода й гнилі зуби.
— Не дивись! — гаркнув на неї хрипкий голос.
— Я... я... я...— схлипувала Арія.
Старий затрусив її з такою силою, що в неї зуби зацокотіли.
— Стули рота й заплющ очі, хлопче.
Смутно, мовби здалеку, до неї долинув... шелест... тихий посвист, наче водночас видихнув мільйон людей. У руку їй вп’ялися тверді як залізо пальці старого.
— Поглянь на мене. Так, саме так, на мене,— мовив він, і з рота війнуло кислим вином.— Пам’ятаєш мене, хлопче?
Саме запах усе й вирішив. Арія побачила перед собою масне скуйовджене волосся, заплатаний і запорошений чорний плащ, накинутий на згорблені плечі, пильні чорні очі... І згадала чорного брата, який навідувався до батька.
— Пригадуєш мене, так? Кмітливий хлопчина,— сплюнув той.— Усе закінчилося. Підеш зі мною, і триматимеш рот на замку.
Вона хотіла була щось сказати, але старий знову трусонув її — ще дужче.
— На замку, я сказав.
Площа порожніла. Юрма розпорошувалася: люди поверталися до звичного життя. Але Аріїне життя закінчилося. Вона заціпеніло дибала поряд з... Йореном, так, його звати Йорен. Вона не пригадувала, коли це він підняв Голку, аж поки він не вклав меча їй у руку.
— Сподіваюся, ти вмієш цим користуватися, хлопче.
— Я не...— почала була Арія, але Йорен штовхнув її в якийсь дверний проріз, запустив брудні пальці їй у волосся й шарпнув, закидаючи їй голову.
— ...не такий уже й кмітливий хлопчик, ти це збирався сказати?
У другій руці він тримав ніж.
Лезо зблиснуло в неї перед обличчям, і Арія сахнулася назад, дико відбиваючись, мотаючи головою, але старий тримав її за коси так міцно, аж здавалося, що він зараз повискубує їй усе волосся, а на губах відчувався солоний смак сліз.
Бран
Найстарші були вже дорослі, сімнадцяти- й вісімнадцятирічні. Одному стукнуло двадцять. Але більшість були молодші, шістнадцять років і менше.
Бран спостерігав за ними з балкона на башточці мейстра Лувіна, слухаючи, як вони стогнуть, і натужаться, і лаються, розмахуючи ціпками й дерев’яними мечами. Двір оживав від стукоту дерева об дерево, який дуже часто переривався вилясками і болісними скриками, коли удар потрапляв у тіло. Поміж хлопців походжав сер Родрик, червоний з обличчя попід білими бакенбардами, щось бурмочучи то до одного, то до іншого. Бран іще в житті не бачив старого лицаря таким лютим.
— Ні,— раз у раз повторював він,— ні, ні, ні.
— Не дуже вони добре б’ються,— з сумнівом промовив Бран. І ліниво почухав за вухом свого деривовка Літо, який дер кавалок м’яса. На зубах хрумтіли кістки.
— Безперечно,— глибоко зітхнувши, погодився мейстер Лувін. Він дивився у велику мирську підзорну трубу, розраховуючи затемнення й занотовуючи положення комети, яка низько висіла на вранішньому небі.— Але з часом... Сер Родрик правду каже, нам потрібні вартові на мурах. Твій лорд-батько забрав із собою на Королівський Причал вершки нашої гвардії, а решту взяв з собою твій брат, прихопивши ще й усіх хлопців на кілька льє навколо. Чимало з них не повернуться, тож треба шукати їм заміну.
Бран обурено втупився в хлопців, які пітніли внизу.
— Якби не мої ноги, я б їх усіх переміг!
Він згадав, коли востаннє тримав меча в руці: коли у Вічнозим приїздив король. То був простий дерев’яний меч, але Бран сто разів збив королевича Томена з ніг.
— Сер Родрик має навчити мене управлятися з бердишем. Якби мені бердиш на довгому держаку, Годор міг би стати моїми ногами. З нас двох був би лицар.
— Ну... навряд чи,— мовив мейстер Лувін.— Бране, коли вояк б’ється, руки, ноги й голова мають працювати як одне.
Внизу у дворі загорлав сер Родрик.
— Ви чубитеся, як гуси! Він тебе дзьобнув, а ти його дзьобнув дужче. Парируй удар! Блокуй його. Гусяча чубанина нам не підходить. Якби у вас були справжні мечі, перший удар — і ти б лишився без руки!
Серед хлопців хтось зареготав, і старий лицар розвернувся до нього.
— Смієшся? Це ти смієшся? Ну й нахабство! Та ти сам б’єшся, як їжак...
— Був колись лицар, який нічого не бачив,— уперто мовив Бран, а сер Родрик і далі не вгавав.— Мені розповідала про нього стара Нан. У нього була довга жердина з лезами з обох кінців, і він так розкручував її в руках, що шаткував двох вояків за раз.
— Симеон Зореокий,— зронив Лувін, записуючи в книжку якісь числа.— Втративши зір, він вставив собі в порожні очниці зоряні сапфіри, принаймні так співається в піснях. Бране, це просто легенда, як-от оповідки про Флоріяна Фігляра. Або як казки про Добу героїв,— цикнув мейстер.— Відкинь безглузді мрії, вони тільки розіб’ють тобі серце.
Мейстрові слова дещо нагадали Бранові.
— Вчора мені знову наснився сон про ворона. Триокого ворона. Він залетів до мене в спальню та звелів летіти з ним, і я полетів. Ми спустилися в крипту. Там був батько, ми розмовляли. Він був засмучений.
— А чому? — подивився Лувін у підзорну трубу.
— Це було якось пов’язано з Джоном, здається.
Сон був дуже тривожний — набагато тривожніший за всі інші сни
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.