Читати книгу - "Гра престолів"

— Але Годор не хоче спускатися в крипту.

Мейстер слухав упіввуха, Бран це бачив. Кліпаючи, Лувін відірвав очі від підзорної труби.

— Годор не...

— Не хоче спускатися в крипту. Коли я прокинувся, я попросив його віднести мене туди — подивитися, чи батько справді там. Спершу він не міг уторопати, чого я хочу, але я привів його до самих сходів, наказуючи йти то туди, то сюди, та він відмовився спускатися. Просто стояв на верхівці сходів, повторюючи «Годор», так наче боявся темряви, хоча в мене був смолоскип. Я так роззлостився, що мало не гупнув його по голові, як завжди робить стара Нан.

Побачивши, як нахмурився мейстер, він квапливо додав:

— Але не гупнув.

— Це добре. Годор — людина, він не мул, якого можна бити.

— Уві сні я полетів униз разом із вороном, але вдень цього зробити не можу,— пояснив Бран.

— А для чого тобі спускатися в крипту?

— Я ж казав вам. Подивитися, чи батько не там.

Мейстер посмикав ланцюг у себе на шиї, як часто робив, коли почувався не в своїй тарілці.

— Бране, дитинко, одного дня у крипті і справді сидітиме кам’яний лорд Едард поряд з батьком, і дідом, і всіма Старками аж до давніх королів Півночі... але, з божої ласки, це станеться ще нескоро. Твій батько ув’язнений на Королівському Причалі. Ти не знайдеш його у крипті.

— Вчора вночі він там був. Я з ним розмовляв.

— Упертий хлопчисько,— зітхнув мейстер, відкладаючи книжку.— Хочеш сходити пересвідчитися?

— Я не можу. Годор не хоче туди спускатися, а Танцівниця не здолає таких вузьких кручених сходів.

— Думаю, цю проблему я можу вирішити.

Замість Годора покликали дикунку Ошу. Вона була висока й міцна, ніколи не жалілася і залюбки йшла, куди їй скажуть.

— Я життя прожила за Стіною, мілорди, дірою в землі мене не злякати.

— Літо, ходімо,— гукнув Бран, коли Оша підхопила його жилавими руками. Покинувши кістку, деривовк рушив за Ошею, яка понесла Брана через двір, а тоді спіральними сходами вниз — у холодний склеп під землею. Попереду йшов мейстер Лувін зі смолоскипом. Бран був навіть не проти — тобто не надто проти — того, що Оша несла його на руках, а не на спині. Оскільки від своєї появи у Вічнозимі Оша служила вірою і правдою, сер Родрик розпорядився, щоб з рук їй зняли ланцюги. На ногах кайданки ще залишили — на знак того, що довіряють їй іще не вповні, однак кайданки не стримували її впевнених кроків униз по сходах.

Бран уже не пригадував, коли востаннє був у крипті. Без сумніву, до того. Маленьким він частенько грався внизу разом з Робом, Джоном і сестрами.

Хотів би він опинитися там зараз разом з ними: тоді склеп, імовірно, не здавався б таким темним і моторошним. Зробивши кілька кроків у лунких сутінках, Літо зупинився, підвів голову й понюхав прохолодне мертве повітря. Вищиривши зуби, він скрадливо позадкував; його очі сяяли золотом у світлі мейстрового смолоскипа. Навіть залізна Оша, здавалося, почувалася не в своїй тарілці.

— Схоже, суворі вони були,— зронила вона, обводячи очима довгу шерегу гранітних Старків на кам’яних тронах.

— Вони були королями зими,— прошепотів Бран. Чомусь у цьому місці на повний голос розмовляти не хотілося.

— Зима не визнає короля,— посміхнулася Оша.— Якби ти бодай раз побачив її, ти б це знав, літній хлопче.

— Тисячі років вони були королями на Півночі,— мовив мейстер Лувін, підносячи смолоскип вище, аби світло впало на кам’яні лики. Одні були волохаті й бородаті, кошлаті й люті, як вовки, що зачаїлися в них біля ніг. Інші були гладенько поголені, з сухорлявими обличчями й гострими, як мечі у них на колінах, рисами.— Суворі люди, народжені для суворих часів. Ходімо.

Він швидко рушив склепом, проминаючи довгий ряд колон і нескінченну шерегу висічених із каменю постатей. З піднятого над головою смолоскипа тягнувся довгий язик полум’я.

Склеп, схожий на печеру, був довший за весь Вічнозим, а Джон якось казав, що під ногами є ще кілька поверхів, глибших і темніших, де поховані найдавніші королі... Відставати від світла тут не можна було, але Літо відмовився відходити від сходів, навіть коли Оша з Браном на руках рушила за смолоскипом.

— Пам’ятаєш історію свого роду, Бране? — дорогою запитав мейстер.— Розкажи Оші, хто ці люди і чим уславилися.

Бран поглянув на обличчя, що їх вони проминали, і пригадав легенди. Мейстер розповідав йому історичні факти, а в інтерпретації старої Нан вони оживали.

— Оце Джон Старк. Коли на сході висадилися морські розвідники, він прогнав їх і збудував у Білій Гавані замок. Його сином був Рикард Старк, не батьків батько, а інший Рикард, він відвоював Перешийок у короля мочарів і одружився з його дочкою. Теон Старк — це отой худенький з довгим волоссям і ріденькою борідкою. Його прозвали Голодним Вовком, бо він повсякчас воював. А ось Брандон, отой високий, із замріяним обличчям; його звали Брандон Корабельник, бо він любив море. Його труна порожня. Він хотів прокласти шлях на захід через Призахідне море, але так і не повернувся. Син його називався Брандон Палій, бо від горя спалив усі батькові кораблі. А он Родрик Старк, який у борцівському поєдинку виграв Ведмежий острів і віддав його Мормонтам. А це Торен Старк, Король-на-колінах. Він був останнім королем півночі й першим лордом Вічнозиму — потому як здався Ейгону Завойовнику. А он, дивіться, це Креган Старк. Одного разу він бився з королевичем Еймоном, і Лицар-Дракон потім казав, що кращого мечника ще не бачив...

Вони вже дійшли майже до кінця ряду, і Брана почав огортати сум.

— А ось мій дідусь, лорд Рикард, якого обезголовив Божевільний Король Ейрис. Поряд з ним у могилах — його дочка Ліанна і син Брандон. Не я, інший Брандон, брат мого батька. Їм не належалося мати пам’ятники, бо це тільки для лордів і королів, але батько їх так любив, що звелів поставити пам’ятники і їм.

— Красна дівчина,— зронила Оша.

— Вона була судженою Роберта, але королевич Рейгар забрав її і зґвалтував,— пояснив Бран.— Роберт почав війну, щоб повернути її. На Тризубі він убив Рейгара своїм келепом, але Ліанна померла, тож він її собі так і не повернув.

— Сумна історія,— мовила Оша,— але оті порожні могили — ще сумніші.

— Це для лорда