Читати книгу - "Сповідь"

Преамбула «Сповіді» несе читачеві обіцянку автора висвітлити істину про себе, що водночас і притягує читача, і провокує певні труднощі у розумінні тексту. Руссо, з одного боку, представляє виписування свого досвіду як унікальну модель, з іншого – прокладає місточок між собою та своїм читачем. Цей парадокс заснований на тому, що герой «Сповіді» розуміє себе виключно у гармонійному зв’язку з природою. Разом з тим, текст містить і міркування, розгорнуті в зовсім іншому напрямку, в яких герой, що обіцяв бути гранично відвертим, постає свідком та суддею низки моральних питань. У міркуваннях на тему моралі Жан-Жак не сприймає Бога як суддю, а виключно як свідка своєї правдивості.

«Сповідь» – роман, в якому Руссо все видає за правду, бо сам вірить усьому, що постачає йому його уява. «Мені належить бути правдивим, а читачу – справедливим. Ні про що більше я й не прошу». Увага до деталей у картинах дитинства та юності дивувала перших критиків роману, поставало питання, як шістдесятирічний чоловік може в усіх тонкощах пам’ятати картини дитинства. Руссо зовсім не мав на увазі стратегічно обманювати читача, просто уява виявилася сильнішою за листи та документи. Він включає в розповідь про минуле уявні картини – що було б, якби життя склалося інакше, – і віртуальне починає межувати на рівних правах з пережитими подіями («Безперечно, мене скоро забули б, але, принаймні, про мене шкодували б, поки пам’ятали»). Питання правдивості зображуваного також суттєвим чином уточнюється метою написання «Сповіді», як її розуміє герой-оповідач Руссо. Бажання показати свій внутрішній світ у всі періоди життя скеровує героя-оповідача у лабіринти його «Я», де значення правди як такої може розглядатися виключно у координатах автокомунікації (діалогу з собою). «Лише я знаю власне серце». Спочатку Руссо-герой, ніби усвідомлюючи можливість помилки у відтворенні минулого («можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити»), робить реверанс у бік читача. А вже у книзі сьомій «Сповіді» з упевненістю людини, що пройшла півшляху розкриття справжнього себе, наголошує, що для правдивої історії своєї душі не потрібні документи. Якщо читач не загубиться у пасьянсі з імен, витримавши випробування, він відкриє принцип гри автора, котра, як стало відомо, з прецедентом «Юлії, або Нової Елоїзи» (двох передмов та ремарок), обов’язково включена в просвітницький проект Руссо. «Пан де Ля Мартиньєр захотів познайомитися з моєю манерою письма і попросив мене викласти йому в письмовій формі ті подробиці, які я повідомив посланникові усно. Я написав йому довгого листа, котрого, як я дізнався згодом, зберіг пан де Мар’ян – він давно був на службі у маркіза де Бонак і змінив на цій посаді де Ля Мартиньєра, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб він роздобув для мене копію листа. Якщо він чи хтось інший надасть мені її, читач знайде текст листа у зібранні, яке стане додатком до цієї «Сповіді». Вигадці в тексті «Сповіді» надає ефекту реальності відсилка до гіпотетичних документів, реальних листів. Особливо вирізняється за своїм значенням в арсеналі засобів, що працюють на досягнення віри у реальність усього зображеного, топографія маршрутів Руссо. Міста майже усіх країн Європи складають точки на ментальній мапі героя. Ми можемо скористатися географічними назвами, щоб повторити маршрути Руссо, але, як у випадку пісеньки тітоньки Сюзон, чари якої мали розсіятися з доказами того, що вона відома не одному герою, не побачимо того, що складає сповідь. «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть, хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре?[245] Але не шукайте їх там». Згадки реальних географічних місць прикріплюють індивідуальну історію почуттів та поглядів окремої людини до зовнішнього світу, конкретних гіпотетичних читачів, які, завдяки ефекту реальності, у розповіді про особистісний внутрішній світ сторонньої людини отримують змогу дивитися на спосіб пізнання його правди як на досвід.

Від «Сповіді» Авґустина читач знає: парити колами пам’яті є єдиним способом відкрити правду душі. Руссо перефразував думку свого попередника, стверджуючи, що йому потрібно якнайглибше зазирнути в себе самого. В останній частині «Пошуків втраченого часу» Марсель Пруст повторить віднайдений у попередні епохи засіб розуміння минулого: «я по колу спускаюсь у себе». У варіанті тлумачення способу відкриття правди свого «Я», що пропонує «Сповідь» Руссо, відсутня метафора кола (як у Авґустина та Пруста), але тим більше підкреслюється мотив погляду («заглянути в себе»). В акценті Руссо на оптичних ресурсах у пізнанні правди свого внутрішнього світу вияскравлюється просвітницьке розуміння зв’язку погляду з раціональним осмисленням. Герой «Сповіді» доходить висновку про те, що для осмислення природи почуттів потрібний саме погляд не назовні (наприклад, об’єкт захоплення), а в глиб себе. «Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив». Цей висновок допомагає Руссо-оповідачу в розгортанні тексту-пам’яті: «Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах».

У «Сповіді» Руссо просто скасовується опозиційність вигадки та правди, адже обманом для її автора є виключно те, що суперечить істині. Саме тому на шляху відкриття істини свого «Я», на що зазіхає проект Руссо, всі елементи виконують свою функцію, жодним чином не ображаючи справедливість (наскільки б близькими чи далекими не були вони від життя реальної людини).

У тексті «Сповіді» вигадка не тлумачиться героєм-оповідачем як така, вигадані висловлювання з’являються в розповіді одразу обумовлені цілим рядом причин (як вигадка про те, що стрічку вкрала Маріон), включені в систему підстановок смислів, що породжують переживання сорому, бажання та витіснення, в чому і полягає своєрідність проекту Руссо.

Риторика сповіді, що лежить в основі всього проекту, насправді не працює в перших книгах «Сповіді», присвячених подіям дитинства та юності. Поль де Ман, зосереджуючи увагу на епізоді зі стрічкою, що ввійшов у список найбільш згадуваних у критиці сцен з художньої літератури,[246] вказує на суттєву характеристику тексту Руссо, в якому існує дивна нерівновага між спрямованістю доказу та спрямованістю прикладів, які зовсім не відповідають заявленому наміру. Так, неодноразово у тексті ми знаходимо ствердження про те, що Руссо пропустив окремі епізоди тому, що вони показували його у надто вигідному світлі. Але коли про деякі з цих епізодів потім усе ж розповідається для