Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

– Послухай, у мене робота, – відповіла Інга з раптовою злістю.

–  Я сам відвезу тебе на роботу.

– Ага, як же! Так я і поїхала з тобою!

А поліцейська машина якраз доповзла до перехрестя і зупинилася, притулившись до тротуару, немов чогось очікуючи. Дуже доречно!

– Та не чіпатиму, слово даю! За тебе поручилися люди, з якими сваритися немає резону... До того ж я тут один. Ще кілька запитань і  ти вільна.

Інга поморщилася.  Автобус мав прийти за кілька хвилин.

–  Добре. Давай свої запитання!

– То як  вам вдалося втекти? Сам  я не бачив, але мені сказали – це було вражаюче. 

– Петарди підірвали, –  пирхнула  Інга, – у мене в сумці завалялася парочка.

– Петарди? У сумці? – він недовірливо підняв брову.

– Чому ні? У мене там і ніж був, – безстрашно відповіла Інга.

Чоловік задумався на мить.

– Так, твою сумку не обшукали! То значить, петарди… Нехай так…

Інга бачила, що він їй не надто повірив, але інших варіантів пояснення в нього  і самого не знаходилося.

–  Це всі запитання? – уточнила дівчина.

– Ні, не всі. Де Сергій? Він теж зник. Але ж він нам так і залишився винен...

– Думаєш, він припхається до мене після всього того, що накоїв?

– Ну, всяке буває... Жінки й не таких мерзотників прощають, – з презирливою насмішкою заявив чоловік.

–  Ні, я не прощаю мерзотників, – втомлено відповіла Інга, – і Сергія я не бачила. Мене теж не було в місті...

–  Так от, якщо ти його побачиш, то, будь ласка, подзвони, – сказав чоловік, сунув їй у кишеню куртки візитівку, а потім безцеремонно наблизився очима до її обличчя,  – Ти ж хочеш, щоб негідник був покараний?

– Та мені, по суті, все одно! 

–  А нам – ні. Рахуй, крихїітко: антикварною статуеткою по голові – це раз, газовий балончик в очі – два, та ще порізане зап'ястя... До речі, зашивати довелося. Але ми до тебе претензій не маємо. Тому я і прошу тебе про цю маленьку послугу...

– Добре! – відповіла Інга, вирішивши, що зараз краще погодитися, щоб цей придурок уже відстав від неї нарешті.

Чоловік  знову посміхнувся і раптом подивився на неї таким масляним поглядом, що клубок підкотився до горла.

– А то, може, ввечері  в ресторан? Я ще тоді звернув увагу, яка ти... красива, горда... Присягаюся, не ображу, навпаки, будь-яке бажання виконаю... 

– Ні, дякую, – відповіла Інга, внутрішньо здригаючись від огиди. 

– Усе буде, як забажаєш, крихітко, обіцяю! 

–  Ні! –  вона струснула головою, розвернулася і побігла до зупинки, куди вже якраз підповзав автобус.

 Шановні читачі! Завтра  викладу останній розділ. Бо сьогодні не встигну!