Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— На ці президентські вибори ти не встиг, — не вгавав Паштет. — Але йти в політику — саме час. І трамплін ти вибрав чудовий, поганцю! Може, й добре, що не порадився зі мною — я б із дурного розуму тебе відмовив. А так — Олесь Міцний — борець за права принижених і ображених. Це чудово. 

Телефон здригнувся від реготу. Усе було гаразд. Паштет говорив не всерйоз. 

— Я буду хорошим керуючим, — не вгавав він. — Тим більше, я єдиний із нашої гоп-компанії вмію рахувати. Майно президента буде надійно… 

— Скажи мені ось що, — втрутився в його фантазії Едем. — Сьогодні я зустрів Тараса… 

— Нашого басиста? 

— Колишнього басиста. І не зовсім розібрав, що він хотів сказати. Зрозумів лише одне: на вечірній програмі все буде гаразд. 

— Заспокоївся, значить. А мені намагався погрожувати. Схоже, твоя заява на пресконференції вбила двох зайців. 

— Чим погрожував? Чому? 

Паштет проігнорував запитання. 

— Готуйся до сьогоднішньої програми, — сказав він. — Це потрібно хлопцям, це потрібно фанам, це потрібно продавцям наших квитків. Останнім — найдужче. Тільки не здумай утнути ще щось таке. Однієї доброї справи за день вистачить навіть для тебе. 

Машина минула арку Північного мосту. Від респектабельної Оболоні вони їхали на північний схід, де гаманці тонші, а ночі темніші. Едем замріявся, угледівши на середині Дніпра густо обсаджений деревами острівець, на березі якого не було ні душі. Ще одне місце, де він ніколи вже не побуває. 

— Ви справді не йтимете у владу? 

— Це прокляття нашого часу — варто вийти за рамки, як критики вже приписують тобі якісь плани. 

— О, я розумію вас як ніхто інший. Коли ти займаєшся благодійністю, у цьому завжди намагаються знайти лицемірство. От, наприклад, ця машина. 

— А що вона? 

— Вона недорога. Або нарочито дешева, як сказали би критики, які впевнені, що в гаражі я тримаю роллс-ройс, а на цій приїжджаю на благодійні вечори. Але мені просто не потрібна дорога. Якщо знадобиться ройс, я орендую його. 

— Як ви прийшли до благодійності? — спитав Едем. — Такі речі не стаються раптово. 

— Навпаки, — заперечила Інара. — Це відбувається якраз раптово. Спершу ти допомагаєш своїй колезі зібрати грошей на лікування дитини й виявляєш, що таких дітей багато, потім приходиш на її виписку з лікарні, а одного разу зустрічаєш бізнесмена, для якого благодійність — більше, ніж просто спроба сховатися від податків. 

Вони минули Райдужний масив і на Керченській площі звернули ліворуч. Шлях вів їх на Троєщину. 

— А я думав, що ви познайомилися з містером Домановскі ще студенткою. 

Отже, хлопець, через якого Інара колись покинула Едема, так і не став її чоловіком. 

— Чого б то? Це життя, а не телешоу для домогосподарок. 

Вони їхали малолюдним проспектом, повз однотипні бетонні коробки, білі кіоски, яких тут було багато, і повз супермаркети, що від безвиході заселилися в будівлі, зведені ще за Союзу. Розмірений світ околиці Києва. 

Інара заїхала в один із внутрішніх дворів і зупинила машину біля десятиповерхівки, що вирізнялася серед інших хіба що скупою вивіскою «Гітари». Магазин, до якого вони їхали через пів міста, розташовувався в підвалі. 

— Зроду не був тут, — зізнався Едем і за себе, і за Міцного. 

— Що ж ви тоді за музикант, якщо не знайомі з нашим, українським, Гібсоном? 

Важкі металеві двері наче скреготнули наждаком, впускаючи в тісну, оббиту зеленим вельветом кімнату. Кондиціонер, що гув у кутку, перетворив її на нижнє відділення холодильника. По стінах мініатюрної крамнички господарі розвісили однакові безликі гітари. 

— Інаро, я порекомендую вам кращу крамничку, — півголосом сказав Едем. 

— Не судіть про пісню з перших нот, — відповіла вона. 

Із бокової комірчини до них вийшов низенький чоловік у синіх окулярах із такими сильними діоптріями, що хоч Місяць роздивляйся. Він пискнув пультом і вимкнув кондиціонер. За стіною хтось працював наждаком. 

— Я до вас дещо купити, — привітала його Інара. 

Чоловік заусміхався, а очі за скельцями окулярів зменшилися до розміру ягоди смородини. 

— Радий вас бачити, Інаро. Я зранку відчував, що день буде теплим. І ви тут, прийшли його зігріти. А хто це з вами? 

— Це Олесь Міцний. Музикант. 

— О, ну інших тут і не буває. Павло Михайлович, — господар простягнув кінчики пальців й одразу ж забув про Едема. — Інаро, а я нещодавно про вас думав. Знаєте, коли працюю, люблю думати про людей, про місця й події. Це передається інструменту. Тому гітара, якою я займався в той момент, вийшла ідеальною для весняних пісень. 

Інара засміялася. 

— Приємно, що ви бачите мене саме такою. Що ж, можливо, саме вона нам і потрібна. 

Павло Михайлович посерйознішав і підняв пальця. 

— Ви знаєте наші правила. Якщо виберете її, так і буде. 

Інара покірно кивнула. 

— Цей вибір я доручу своєму супутникові, — відповіла вона. 

Павло Михайлович примружився, ніби його телескопічних діоптрій було замало, щоб роздивитися Едема. 

— Як скажете. Петре Михайловичу, нам потрібні гітари! — гукнув він у комірчину, а потім і сам щез за дверима. 

Скрегіт наждака стихнув, і через кілька секунд господар крамнички вийшов до покупців із двома гітарами в руках. Тільки окуляри цього разу на ньому були в червоній оправі й трохи слабші. 

— Холодно, — поскаржився він. — Вітаю, Інаро, вас і вашого супутника. Десь-то я його бачив. 

Інара з повагою кивнула. 

— Здрастуйте, Петре Михайловичу. 

Чоловік поставив гітари на підпірки. Ще дві приніс Павло Михайлович. Близнюки в ідентичних вовняних сорочках і товстих штанях стали біля своїх однакових інструментів, і Едем відчув себе героєм фільму Лінча — тільки зелений вельвет змінити б на червоний оксамит. 

— Олесю, я цілком довіряю вашому смаку, — сказала Інара. 

Якби Едема зараз попросили розбити яйце, він не гарантував би стовідсоткового результату — настільки невпевнено почувався. 

Першою він вирішив протестувати не ту гітару, що ближче, а одну з винесених Павлом Михайловичем. Уважно обдивився її проти світла — відчувалася