Читати книгу - "Пригоди в Райлівцях Поневолення, Влад Заводський"

– Все вірно, Олю, – відповів він їй. – Радий, що пам’ятаєш мене.

– Ну знаєш, Льоха, – звернулася до нього Оля, – пробачити можливо, але неможливо забути. Хоча і тут своя філософія. Якщо ти пригадуєш собі людину і зло, яке вона тобі вчинила, то це означає, що ти на неї до цих пір ображаєшся, або можеш образитися знову, якщо згадаєш.

– Цілком можливо, – погодився Пальний. – А зараз на мене ображаєшся?

– Думаю, що не варто цього робити, – серйозно відповіла дівчина. – У кожного різна думка щодо тебе, але, якщо ти вже сюди прийшов провідати мене, то не вважаєш своїм ворогом і не хочеш мені зла,  а навпаки побачив щось не ладне і вирішив цьому запобігти. Чи не так?

– Бачиш людину наскрізь, – сказав їй Олексій, – а також приймаєш її з миром, не зважаючи на те, ким вона колись була тобі. А ти змінилася.

– Не обов’язково, – заперечила Хмарецька. – Хіба що, стала лікаркою і наділа на себе білий халат.

– Нехай, – погодився Льоха. – Але як на мене все таки є зміни. І в зовнішності, і в характері, і красномовність ніде не ділась.

– Дякую за комплімент, – сказала, усміхнувшись Оля. – Тепер розказуй, що було з тобою до цього часу, і як ти опинився серед цього всього?

Відкрилися двері та в палату зайшов Славко Безлад, який прийшов провідати Олю. Побачивши Пального він сказав:

– Як твоє самопочуття, Олю? – запитав хлопець. – Бачу, ти вже Пального схопила. Він мабуть втік з тюрми. Але як йому це вдалося?

– Та добре, – відповіла дівчина. – Пальний, Славку, сам до мене прийшов і зараз мав розповісти, як він вибрався із в’язниці. Думаю, все не так то просто. Ти ж знаєш, що він ще той брехун. Обманув тебе, що всіх трьох людей прикінчив, але на допиті сказав правду.

– Гаразд, хай розказує, – погодився Славко. – Так, Олю. За трьох вбитих він би сидів довічно. Одна проста людина встигла втекти за кордон тому, що перед тим він наніс сильні побої попередній, але вбивати не захотів, бо вважав, що він не з людьми воює. Той чоловік виїхав у село про що також ніхто не знав. Ну а перед ними був один депутат, якого Льоха мало не довів до смерті. Але жодного вбивства він не виконав.

– Все вірно, Славку, – сказала Оля, піднявшись з ліжка. – Ви обидва присядьте на табуретку або сідайте коло мене. Так буде цікавіше слухати історію Пального. Після того підемо додому. Хоча по документах мене завтра виписують, а Любу Іванівну через день, але нам сказали, якщо ми бачимо, що повністю здорові, то ніхто нас тут не триматиме. Тим більше, ми так тут вже забарились. Так що, гайда!

В той день, коли Оля з Любою Іванівною вирішили піти додому, Віра прийшла надвечір до курей на дачу, яка розташована біля лісу. Коло невеличкого будинку є ще сарай, в якому мешкають кури і три качки, город,  у який вони люблять пробиратися. Особливо, це подобається Златій – курці із золотистим пір’ям, яка завжди знаходить спосіб попасти на територію городу. Перерахувавши кури і качки та побачивши, що однієї курки немає, дівчина одразу зрозуміла котра відсутня і попрямувала на город, щоб вигнати її звідти. Коли вона прийшла на город і вигнала звідти Злату, чорний ворон Древній прилетів і сів їй на плече.

– Чого тобі? – запитала Віра. – Скучаєш за бабцею? Чекай, ще трохи  і її випишуть з лікарні. А завтра мають виписати Олю.

Ворон злетів вверх і каркаючи, закружляв над територією дачі.

– Цього бути не може, – здивувалася дівчина. – Ти певно жартуєш.

– В такому випадку не до жартів, – сказала до неї Люба Іванівна, яка прийшла на територію ділянки.

Побачивши це, дівчина підбігла до бабусі та зняла з неї капюшон.

– А не можна було попередити, що ти сьогодні з лікарні будеш йти до дому? – запитала невдоволено внучка. – Заставила мене переживати.

– Можна було, – відповіла Цаплінська. – Але хотіла, щоб це було для тебе несподіванкою.

– Коли ти в нашій свідомості попрощалася зі мною, – сказала до неї Віра, – то я думала, що більше ніколи тебе не побачу.

– О, тут вже почалася відвертість, – усміхнулася Оля, підійшовши до них.

– Олю, – звернулася до неї Віра. – а звідки ти тут взялася?

– Прийшла так само, як і твоя бабуся, – відповіла дівчина. – В лікарні нам повідомили, що можемо йти додому, а на днях випишуть офіційно.

– То ви вже себе добре чуєте? – запитала в них Віра.

– Дуже добре, – відповіла Оля. – В іншому випадку могли б залишитися.

– Нам, Віра, навіть гірше не ставало, – сказала до внучки Люба Іванівна. – Добре, дівчата. Давайте заженемо господарку і зайдемо в хату. Там за гарячим чаєм поговоримо, а потім вернемося додому.

Загнала Люба Іванівна курей з качками та нагодувала. Далі зайшла в будинок і приготувала Олі та внучці чаю. Сіли вони за стіл, щоб віддихнути та поговорити за чашкою гарячого чаю. Оля із старою розповіли Вірі, що відбувалося тоді, коли вона була без свідомості. Вислухавши їхню розповідь дівчина спитала:

– А то тільки ті люди, які були на сцені піддалися контролю чи ще хтось?

– В теорії мало бути тільки ті, що на концерті залишилися, – відповіла Цаплінська. – Ми ж тоді бачили це видовище. Але не так то легко вийшло. Скажи її, Олю.