Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Того ж року Ленін, якого Сталін знав із 1906 р., запропонував йому написати програмну статтю з окресленням більшовицької політики щодо національностей у Російській імперії. Сталін, який іноді виїжджав за кордон, але не знав іноземних мов, виконав завдання за допомоги однієї зі своїх майбутніх жертв, більшовицького публіциста та пропагандиста Миколи Бухаріна. Стаття «Марксизм і національне питання» вийшла друком 1913 р., за ніч перетворивши Сталіна на авторитета серед більшовиків у цьому питанні та зробивши його природним кандидатом на посаду народного комісара з питань національностей у першому більшовицькому уряді Леніна, сформованому в листопаді 1917 р.

В останні роки життя Леніна влада Сталіна посилилася, позаяк більшовицький лідер намагався послабити з його допомогою Льва Троцького, іншого претендента на лідерство у державі та партії. Із довгої і складної міжпартійної ворожнечі 1920-х рр. Сталін вийшов переможцем. Спочатку він домігся виключення Троцького з Політбюро, керівного органу партії більшовиків, та відправив його у вигнання. Після цього Сталін повернувся проти своїх колишніх союзників у боротьбі з Троцьким, починаючи з Бухаріна. Він став майстром інтриг. Сталін мав величезну владу над людьми. Він міг зачарувати їх, коли була необхідність, засипати їх подарунками та увагою, коли цього вимагали його плани. Він також майстерно налаштовував одну групу проти іншої, і ніхто не приписував йому нічого, крім добрих намірів. На 1934 р., ліквідувавши опозицію в Політбюро, Сталін став єдиним лідером Комуністичної партії.

Перейшовши від інтриг до грубої сили, Сталін розпочав хвилю терору проти партійних чиновників, які так чи інакше були пов’язані з його колишніми опонентами в Політбюро. Терор як інструмент революційної боротьби був близьким сталінському серцю з часів грабування банків і рекету на Кавказі, але масовий терор не був його винаходом. Ленін заохочував і широко практикував терор, розв’язавши репресії проти «ворогів революції» та представників «ворожих класів». Внесок Сталіна полягав у тому, що він повернув терор проти власної партії та різко збільшив його масштаби. Як Іван Грозний, який знищив клани аристократичні, Сталін відкрив полювання на те, що вважав кланами політичними, тож він наказав брати під арешт партійних та урядових чиновників і членів їхніх сімей, підозрюючи їх у змові з репресованими членами істеблішменту. Він також застосовував голод як інструмент тиску на селянство та привід для розправи з національними кадрами в Україні, де у 1932—1933 рр. померло, за останніми підрахунками, близько 4 мільйонів людей.

Сталінський терор проти реальних і уявних противників режиму досяг апогею у часи Великої чистки 1937—1938 рр., яка забрала сотні тисяч життів невинних людей. Мільйони закінчили свій шлях у ГУЛАГу — системі «корекційних трудових таборів», заснованій рішенням Політбюро влітку 1929 р., яка була суттєво розширена під час «Великої чистки». Більшість політичних в’язнів у великій імперії концентраційних таборів не була партійцями, урядовцями чи співробітниками таємних служб. Натомість це були люди, котрі належали до небільшовицьких політичних партій до і під час революції, заможні селяни, колишні офіцери та солдати імперської армії, а також представники неросійських етнічних груп, лояльність яких до режиму Сталін вважав сумнівною. Це був його спосіб підготуватися до майбутньої європейської війни та позбутися «п’ятої колони», уявних ворожих агентів у революційних рядах, які, на його думку, вирішили долю громадянської війни в Іспанії[92].

Як і будь-який диктатор, Сталін був одержимий власною безпекою, надто коли йому доводилося покидати Москву. У своєму звіті про підготовку конференції Берія повідомив, що особиста охорона Сталіна, очолювана генералом Миколою Власиком, буде підкріплена ще 100 додатковими агентами та 500-особовим спеціальним підрозділом військ НКВС — це на додачу до 4 полків НКВС, 1200 агентів, мотоциклетного загону на 120 осіб та 50 спеціально відібраних офіцерів, які вже були призначені для охорони безпеки учасників конференції. Будинки, де розміщувалися очільники делегацій, були оточені двома лініями патрулювання в денний час та трьома вночі[93].

Кого ж Сталін боявся так глибоко в радянському тилу? Жертв, яких він вважав потенційними ворогами режиму, було багато. У Криму Сталін мав усі підстави бути пильним. На кінець 1930-х рр. його більше не задовольняли цільові репресії політичних лідерів і членів окремих соціальних та етнічних груп, які він підозрював у нелояльності. Після німецького вторгнення він наказав здійснити примусову депортацію цілих національностей, які вважав здатними співпрацювати з ворогом. Після повернення Червоної армії до тимчасово втрачених територій депортації поширилися на ті етнічні групи, які Сталін вважав винними у співпраці з німцями. Однією з основних жертв цієї політики стали кримські татари — корінні мешканці Криму, які становили майже чверть його населення.

Депортація «антирадянських елементів» із Криму розпочалася відразу після радянського захоплення півострова навесні 1944 р. У квітні й травні того ж року Берія повідомив Сталіну та Молотову про результати полювання НКВС на німецьких колаборантів у Криму. Кількість заарештованих НКВС була неймовірно високою, сягнувши на початку травня 1944 р. шести тисяч осіб. Це було пов’язано з надзвичайно частим використанням позначень на кшталт «шпигун» чи «антирадянський елемент», що застосовувалися до членів підрозділів татарської самооборони, які сформувалися за сприяння німецького окупаційного режиму й активно з ним співпрацювали. Берія повідомив, що приблизно двадцять тисяч кримських татар дезертирували з Червоної армії та приєдналися до військових формувань Німеччини. Ці цифри були фальшивими, але вони стали підставою масових звинувачень у колабораціонізмі. Дані були підтасовані, щоб виправдати підписаний Сталіним 11 травня 1944 р. декрет, який вимагав депортації всіх кримських татар, включно із жінками та дітьми, до Узбекистану та інших віддалених частин СРСР.

Наказ було виконано 18—20 травня 1944 р., коли майже 200 тисяч кримських татар завантажили у залізничні вагони й депортували. Значно менша кількість кримських греків, вірмен, болгар та німців, також звинувачених у співпраці з нацистами, долучилася до кримських татар у вигнанні. Загалом Сталін наказав депортувати понад 225 тисяч мешканців Криму, багато з яких не витримали жорстокого випробування. Приблизно 28 тисяч кримських татар, депортованих до спеціальних поселень в Узбекистані, Казахстані та віддалених районах Росії, загинули від голоду та хвороб упродовж перших 18 місяців після депортації. Решті не дозволили повернутись у Крим аж до розпаду Радянського Союзу. Руйнування, яке спостерігали Рузвельт і Черчилль на шляху до Ялти, було наслідком не тільки німецького варварства; але немає жодних доказів того, що вони тоді про це знали — радянська влада зробила офіційну заяву про депортації тільки за два роки після подій[94].

Питання заселення Криму після вигнання татар надало Сталіну інструмент для покарання ще однієї національності: радянських євреїв, які стали жертвами жорсткої антисемітської кампанії в останні роки перед смертю диктатора. Одним зі звинувачень, висунутих проти лідерів єврейської громади в СРСР, була змова з метою встановити контроль у Криму. Другого лютого 1944 р., за рік до Ялтинської конференції та за кілька місяців до радянського захоплення півострова, Соломон Міхоелс, видатний єврейський актор та голова урядового Єврейського антифашистського комітету, підписав лист Сталіну й Молотову, де запропонував створення в Криму Радянської єврейської республіки. Радянські єврейські лідери шукали можливість створити єврейську державу в європейській частині Радянського Союзу, адже вони були травмовані Голокостом і зіткнулися з ворожим ставленням до єврейських репатріантів у нещодавно звільнених районах СРСР.

Крим був одним із можливих місць розташування нової автономної держави.