Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Іншим була Саратовська область на річці Волзі, звідки комуністична влада депортувала радянське німецьке населення ще 1941 р. Коли Міхоелс та інші члени комітету вперше звернулися до Молотова з такою пропозицією, він порадив їм викласти свої ідеї в письмовій формі і вибрав Крим, вважаючи поселення євреїв у колишніх німецьких районах недоречним. Кримські татари ще не були депортовані з півострова, але це, мабуть, було лише питанням часу, оскільки радянці розпочали переселення татар із Чорноморського регіону 1942 р. Ще в 1920-х рр. сам Сталін просував ідею єврейського поселення на півдні України та Криму, де тоді було створено кілька єврейських анклавів. До війни в Криму мешкало приблизно шістдесят п’ять тисяч євреїв. Ті, хто не полишив півострів до німецького наступу, розділили долю своїх братів в інших частинах СРСР, окупованих нацистами, та загинули внаслідок Голокосту.

Радянська влада використовувала план створити «Єврейську Каліфорнію», як часом називали кримський єврейський проект з огляду на надзвичайно теплий (за радянськими мірками) кримський клімат, щоб позитивно налаштувати Сполучені Штати щодо радянських військових зусиль. Міхоелс обговорював цю ідею із представниками американських єврейських організацій під час поїздки до Сполучених Штатів у другій половині 1943 р., а радянські спецслужби посилалися на цей план, намагаючись заручитися довірою євреїв, які працювали над атомним Мангеттенським проектом. Дехто пропонував використати кримський єврейський проект для отримання американських грошей для повоєнної реконструкції Криму, але Сталін вважав цю ідею сумнівною і не обговорював її з Рузвельтом у Ялті.

Під час Великої чистки 1937 р. євреїв не виокремлювали як етнічну чи релігійну групу. На відміну від поляків, німців, українців та інших радянських народів, основні культурні центри яких розташовувалися за межами СРСР, Сталін — попри свій глибокий антисемітизм — не ставив під сумнів лояльність євреїв до радянського режиму. Все змінилося зі створенням держави Ізраїль 1948 р. та її підтримкою єврейською громадою в США. Коли німців було вигнано, поляків переселено, а українці та білоруси «возз’єдналися» у межах СРСР, євреї виринули в сталінській уяві як нова п’ята колона в майбутній війні з американським імперіалізмом.

«Кримська справа» — кримінальне розслідування, спрямоване проти прихильників єврейського поселення в Криму, була використана для розв’язання безпрецедентної атаки на єврейську громаду в СРСР. Кампанія у пресі йшла поруч з арештами та судами над єврейськими активістами, а також зі стратами без суду і слідства. У січні 1948 р. співробітники таємної служби вбили Соломона Міхоелса, інсценувавши автомобільну аварію. Соломон Лозовський, заступник наркома закордонних справ під час Ялтинської конференції, був звинувачений у наданні Міхоелсу консультацій із кримських питань. Його заарештували, засудили та стратили разом із тринадцятьма членами єврейського антифашистського комітету в серпні 1952 р. «Недоторканних немає», — сказав один зі сталінських допитувачів своїй жертві у «кримській справі»[95].

Терор став основним інструментом встановлення влади Сталіна над людьми, включно із членами його найближчого оточення. Навіть Молотов, права рука Сталіна в Ялті, мав заплатити високу ціну за свою початкову підтримку планів єврейської республіки в Криму. У грудні 1948 р., на початку антисемітської кампанії, Сталін наказав заарештувати дружину Молотова, етнічну єврейку та стару більшовичку, Поліну Жемчужину. Її звинуватили в допомозі Міхоелсу з його «кримським проектом», який тепер вважався проявом єврейського націоналізму та дітищем сіоністських кіл Сполучених Штатів. Серед звинувачень, висунутих проти Жемчужиної, була її присутність у московській синагозі 15 березня 1945 р. на службі в пам’ять жертв того, що пізніше дістало назву «Голокост». Молотов мусив розлучитись із Жемчужиною, яку відправили до ГУЛАГу, звідки її звільнили лише після смерті Сталіна 1953 р.

Молотов був останнім членом сталінського оточення, який наважувався не погоджуватися з радянським диктатором. До кінця війни він досяг межі того, що Сталін міг стерпіти в плані самостійного мислення. На початку грудня 1945 р., перебуваючи у відпустці на Кавказі, Сталін надіслав телеграму Берії та обраним членам свого оточення, заявивши, що «Молотов не плекає інтересів нашої держави та престижу нашого уряду; все, чого він хоче, — досягти популярності в певних закордонних колах». Сталін додав, що він не довіряє людям, близьким до Молотова (чітко натякаючи на Жемчужину), і не може вважати його своїм першим заступником. Це була неймовірна опала, яку західні учасники Ялтинської конференції навряд чи могли собі уявити десять місяців тому, коли вважали Молотова потужним хардлайнером, який перешкоджав більш ліберальному Сталіну зайняти поступливішу позицію[96].

Українців звинувачували у часи Голодомору в планах союзу із сусідньою Польщею. Татар депортували із Криму нібито за співпрацю з нацистами, а євреїв у СРСР, які пережили Голокост, було репресовано під приводом того, що вони намагалися посісти місце татар на Радянській Рив’єрі. Сталін волів не лишати будь-яких прикордонних територій у володінні етнічних та релігійних меншин, — у цьому полягала головна особливість його національної політики у Криму. На цей час молодеча відданість Сталіна Грузії вже давно зникла, а її місцем заволоділи імперіалістичні інстинкти й логіка. Тому він вважав південні кордони СРСР значно безпечнішими після депортації кримських татар і сподівався застосувати таку ж методику примусового розселення та депортації, щоб забезпечити західні кордони.

Нові радянські кордони, законність яких за бажанням Сталіна союзники мали визнати в Ялті, набули чинності в результаті пакту Молотова-Ріббентропа, підписаного радянським комісаром закордонним справ із німецьким міністром Йоахімом фон Ріббентропом у присутності Сталіна в Москві 23 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа розв’язав Другу світову війну, надавши Гітлеру зелене світло для нападу на Польщу, без побоювання отримати війну на двох фронтах. В обмін на радянський нейтралітет Гітлер був ладен передати значні частини Східної Європи Радянському Союзу, дозволивши Сталіну приєднати спочатку Західну Україну та Західну Білорусь, які входили до складу Польської держави, а потім здобути Литву, Латвію та Естонію, а також румунську Молдавію.

До осені 1940 р. Сталін отримав у своє розпорядження не тільки значні нові території, а й багатонаціональне та мультикультурне населення, яке був готовий тероризувати і переміщувати, щоб забезпечити соціальне та національне вирівнювання. Невдовзі після здобуття контролю над територією він почав масові депортації потенційно «шкідливих» політичних та соціальних елементів, але німецьке вторгнення в червні 1941 р. порушило його плани. Тепер, коли Червона армія твердо контролювала тимчасово втрачені території, він міг повернутися до своїх первісних ідей.

Сталінський дипломатичний тиск упродовж місяців перед Ялтою за визнання встановлених пактом Молотова-Ріббентропа радянських кордонів, його плани відновити російські імперські втрати на Далекому Сході та бажання забезпечити радянську сферу впливу у Східній Європі було представлено членам Альянсу через логіку пошуку безпеки. На його мислення впливали не тільки геостратегічні міркування, які його західні колеги вважали легітимними, а й складна суміш найбільш впливових ідей, що формували світову політику в першій половині ХХ століття, — ідей імперії, національності та соціальної революції.

Наполягання Сталіна, щоб союзники визнали нові кордони, створені анексією Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії, мало чіткі стратегічні підстави, але також відображало прагнення відновити території, втрачені Російською імперією під час революції. Те саме стосувалося і радянських територіальних вимог на Далекому Сході, де Сталін був налаштований повернути південний Сахалін, який імперський режим втратив у російсько-японській війні 1904—1905 рр., і встановлення контролю над Курильськими островами, декотрі з яких належали Росії до 1875 р. Під час революції більшовикам вдалося уникнути