Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Пруті». Ця типологічна подібність мовби пов’язувала обидва міста незримими узами, тому звертання єврейських німецькомовних поетів Буковини до цієї теми з психологічного погляду, на думку літературознавця П. Рихла, було певного компенсацією недосяжності справжнього Єрусалима. Про це свідчить полісемантична сакральна міфологема, в якій спресувалися уявлення і прагнення багатьох поколінь буковинських євреїв.

Отже, в нових чи старих міфах, які конструювалися штучно, так би мовити, в «ручному режимі», йшлося передусім про боротьбу за внутрішні й зовнішні впливи на українців регіону. Кожен із гравців на західноукраїнській геополітичній шахівниці вважав її «своєю» фігурою. Використання міфів актуалізувало емоційний і поведінковий рівні етнічної самосвідомості української спільноти Галичини і Буковини. В окреслених ситуаціях особливе значення мали такі функції міфу, як формування колективної ідентичності та її підтримка. Творення (вигадування, уявлення) міфів було лакмусовим папірцем для модерних етнонаціоналізмів. Під час етнічного ренесансу спостерігалося намагання (ре)конструкції етнічних символів: гербів, прапорів, пам’ятників національним героям, творів національних класиків тощо, аж до популяризації гімнастичних вправ, народного співу, гри на національних інструментах і постановки оперет.

Польське повстання 1830 — 1831 рр. у правобережній Україні (А. Галушка)

Початок повстання

Правобережна Україна увійшла до Російської імперії лише в 1793—1795 рр., після другого й третього поділів Речі Посполитої. Але протягом наступних десятиліть ці землі, Волинь, Поділля й Київщина, залишалися під значним впливом польської культури. Вищі верстви населення були майже виключно польські. Система освіти збереглася з доросійських часів. На початку XIX ст. у Кременці на Волині було засновано новий польський ліцей, що не поступався якістю своєї освіти знаменитому Царськосільському. Польські політичні та культурні впливи охопили навіть Київ, «матір міст руських», у якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х рр. XIX ст. була польська. Польським аристократам належали величезні латифундії, на яких працювали селяни-русини (українці), значною мірою ще не православні, а греко-католики. Поляки на початку XIX ст. відігравали важливу роль при дворі російського імператора Олександра І, відтіснивши на другий план вихідців із Гетьманщини, що були помітні при дворі наприкінці попереднього століття. Так, граф А. Чарторийський кілька років був міністром закордонних справ та де-факто головою уряду Росії. Коли 1815 р. за рішенням Віденського конгресу було відновлено Польську державу у вигляді Польського королівства[13] (конституцію якого написав той же граф Чарторийський), то серед польської шляхти й аристократії колишніх східних земель Речі Посполитої з’явилися надії, що з часом до Польського королівства будуть долучені й вони. Але цар Олександр досить швидко дав зрозуміти, що ці надії марні. Коли на російський і польський трон зійшов брат померлого 1825 р. Олександра імператор Микола І, ці надії зникли зовсім. Серед українських земель у губерніях Правобережжя частка російського населення була найменшою і стала помітно зростати лише з посиленням політики русифікації після поразки польського повстання 1830—1831 рр.

У липні 1830 р. у Франції, де за 15 років перед тим європейські монархії на чолі з Олександром І реставрували династію Бурбонів, знову вибухла революція. Як тільки звістка про нову французьку революцію дійшла до Росії, брат покійного Олександра імператор Микола І почав готувати армію до походу на захід. Кажуть, цар, отримавши звістку з Парижа, звернувся до своїх придворних зі словами: «Панове, сідлайте коней — у Парижі революція». Але плани царя були перекреслені подіями у Польському королівстві.

Армія королівства мала взяти участь у поході на Францію, як найдалі висунутий на захід військовий контингент під владою Миколи І. Варто зазначити, що польська армія була добре навчена, її генерали й офіцери мали багатий досвід ще з наполеонівських війн, де більша їх частина воювала під прапорами Наполеона, в тому числі проти Росії. 42 тисячі війська та 96 гармат були організовані у два корпуси, піхотний і кінний, кожен у складі двох дивізій. Очолював її імператорський наміснику Польщі, старший брат імператора Миколи великий князь Костянтин Павлович.

У Польському королівстві давно назрівало невдоволення політикою царського уряду щодо посилення політичних репресій, порушення громадянських прав, гарантованих конституцією королівства. Невдоволення вилилося в утворення таємних політичних організацій, що готували державний переворот, який мав би проголосити незалежність Польського королівства від Російської імперії. У цих політичних гуртках брали участь переважно представники демократично налаштованої дрібної польської шляхти, що розраховувала на підтримку польських народних мас, які сподівались на поліпшення умов свого існування і праці. Таємні організації були дуже активні серед офіцерів польської армії. Для цих офіцерів перспектива піти на війну з метою придушити ліберальну революцію у Франції стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння.

17 (29) листопада 1830 р. у Варшаві вибухнуло визвольне повстання. Царський намісник великий князь Костянтин та його війська змушені були залишити столицю, а в грудні 1830 р. і всю територію «Конгресівки». Здавалося 6, сили сторін були надто нерівні. Російська армія мала, згідно із своїми штатами, 400 тисяч озброєного регулярного війська, з яких для дій у першому ешелоні наступу малося 120 тисяч солдатів. Перевага в артилерії була абсолютною — проти поляків могло бути виставлено 440 гармат. Власного виробництва гармат у королівстві не було, його почали налагоджувати лише після початку повстання, і до початку лютого польська армія мала лише 150 гармат. Але російська армія щойно закінчила війну з турками й була, незважаючи на перемогу, досить виснажена цією війною. Втрати живої сили ще не було відновлено.

Спершу польська армія не вела активних дій поти російських військ, оскільки керівництво повстання розраховувало на можливість досягнення компромісу з Миколою І. Але ця затримка пішла на користь російській стороні: у перші дні повстання проти східного кордону королівства по лінії Гродно—Білосток—Берестя були виставлені війська VI армійського корпусу, набрані за східних теренах колишньої Речі Посполитої. Серед офіцерів корпусу було багато поляків, у чиїй лояльності росіяни не могли бути впевнені. Їм потрібен був час, щоб перекинути до кордону королівства війська із внутрішніх районів Росії.

Серед повстанців, що мали різні політичні переконання, не було єдності. Їхня революційна частина, об’єднана навколо «Патріотичного товариства», виступала за продовження боротьби, щоб здобути повну незалежність і провести соціальні реформи в Польщі; консервативна — прагнула до угоди з царизмом за умови додержання ним конституції 1815 р. Незрілість польської буржуазії зумовила гегемонію шляхти у повстанні. 23 листопада (5 грудня) 1830 р. генерал Ю. Хлопицький став головнокомандувачем повсталих військ, а польський сейм оголосив його диктатором. Як представник аристократичних кіл, він заборонив діяльність «Патріотичного товариства». Однак диктатура існувала недовго. Хлопицький вважав повстання безнадійною справою і 5 (17) січня