Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Російська армія, що вторглася на початку лютого 1831 р. в королівство, була зупинена польським військом 13 (25) лютого в бою під Гроховом. Наприкінці березня — на початку квітня польські війська проводять успішні дії проти корпусу російської гвардії. Повстання в Литві ще більш ускладнює становище царських військ.

Підготовка до повстання на Правобережжі

Коли в грудні 1830 р. новини про повстання у Варшаві досягли Правобережної України, значна частина польської шляхти, особливо молодь, зустріла їх з ентузіазмом. З’явилася мережа таємних гуртків, що почали працювати над можливим збройним виступом на допомогу повстанцям королівства.

17 (29) січня 1831 р. польський сейм утворив Національний уряд (Жонд Народовий) на чолі з тим же графом Чарторийським. Уряд висунув програму боротьби за відновлення Польщі в межах 1772 р. (тобто Польщі, до складу якої входила б і частина українських, литовські та білоруські землі). Керівники повстання зробили спробу поширити його за межі Польського королівства — на територію Литви, Білорусі й Правобережної України. У Варшаві з початком повстання утворився Комітет земель литовсько-руських. У ці дні народився знаменитий лозунг польських демократів, звернений до населення правобережної України: «За нашу і вашу свободу!»

За пропозицією члена уряду, голови «Патріотичного товариства» Йоахима Лелевеля, сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом взяти участь у повстанні: «Браття з Литви, Волині, України й Поділля! Ви, що з нами, беріться за зброю, яку ми вам подаємо. Утворюйте братні загони та поспішайте з нами до наших теренів, щоб звільнити уярмлених земляків. Вас надихає та сама, що й нас, спрага до волі й незалежності; ваші серця б’ються одностайно; одне відчуття кличе на поле бою. Ідіть, скажіть вашим землякам, що настала година визволення з неволі. Поспішайте з нами нести їм поміч, щоб повставали. До зброї! До бою, браття!»

20 січня (1 лютого) 1831 р. із добровольців зі східних земель було утворено Литовсько-Волинський легіон, що взяв участь у Грохівській битві. Але спочатку командування повстання скептично ставилося до ідеї перенесення повстання за межі королівства, знову ж таки щоб не закривати можливість компромісу з царем. Генерал Хлопицький заявив представнику подільської шляхти М. Дениску, що не надасть жодної допомоги на роздмухування повстання на Поділлі. Були також і серйозніші військові заперечення проти того, щоб відволікати збройні сили від протистояння з російською армією у самому королівстві.

Тим часом на Київщині в лютому 1831 р. відбулася нарада польських поміщиків та шляхти, яка теж прийняла ухвалу про підготовку до збройного повстання і висловила побажання, щоб поміщики «дали селянам безумовну свободу». Хоч цей пункт на практиці не виконувався, він свідчив про те, що найдалекоглядніші представники руху розуміли вирішальне значення для перемоги повстання участі в ньому селянства. Повстанці серйозно розглядали можливість озброєння селян, але більшість висловилася проти, побоюючись того, щоб селяни не повернули зброї проти шляхти — Коліївщина 1768 р. ще залишалася живою пам’яттю. Інші пункти ухвали зобов’язували поміщиків давати кошти на утримання повстанського війська, містили план організації повстання, пропаганди серед народних мас, встановлення зв’язку між повстанськими силами і Жондом Народовим тощо.

Відсутність єдиного керівництва негативно позначилася на організації сил для боротьби. Тому 10 (22) березня 1831 р. на нараді шляхти Київщини і Поділля у селі Михайлівка Вінницького повіту було вирішено обрати головним керівником повстання Вінценти Тишкевича (після того, як кілька можливих кандидатів, у тому числі князь Сангушко, відмовилися), виробити реальний план спільних дій та негайно розпочати формування військових загонів.

Тим часом російський уряд активізував дії, щоб запобігти можливому повстанню. По Правобережжю було розіслано «Оповіщення про діяльність бунтівників у Київській, Волинській і Подільській губерніях», складене фельдмаршалом Фабіаном Остен-Сакеном, командувачем Першої російської армії зі штаб-квартирою у Києві. Селянам пропонувалося доповідати владі про неблагонадійних поміщиків. Також роль нагляду за лояльністю польських поміщиків і шляхти до російської держави покладалася на православне духовенство.

Похід корпусу Дверницького

Командування польської армії (генерали Скшинецький, Прондзинський і начальник штабу генерал Хжановський), не бажаючи розпорошувати сили перед російською армією, але змушене реагувати на тиск з боку громадської думки щодо визволення братніх Литви й Русі, вдалося до найгіршого з можливих варіантів, тобто до половинчастого рішення. У березні було вирішено послати на допомогу слабким осередкам повстання на Волині кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверницького.

Нащадок старого шляхетського роду, Юзеф Дверницький був ветераном наполеонівських війн. 1812 р. він у чині капітана кавалерії брав участь у поході Наполеона на Москву, під час відступу французької армії командував полком та заслужив Срібного Хреста Virtuti Militari та французький орден Почесного Легіону. У кампанії 1813 р. він воював під Лейпцигом, а наступного року його кавалерія була останньою з частин французької армії, що захищала Париж перед військами антинаполеонівської коаліції.

Після повернення до Польщі Дверницький отримав командування уланським полком. Через свою репутацію доброго кавалериста великий князь Костянтин доручив йому укласти кавалерійський статут для армії Царства Польського. 1829 р. він отримав звання бригадного генерала, і з початком повстання займався розбудовою кавалерії польської армії, до січня 1831 р. підготувавши 18 нових боєготових ескадронів. У лютому 1831 р. корпус під його командуванням здобув кілька перемог над російськими військами, звільнив Люблін і Замостя, і тут зупинився, очікуючи наказу вирушити за Буг.

За первісним планом, генерал Прондзинський доручив Дверницькому повести на Волинь лише півтори тисячі війська, але за мовчазною згодою Скшинецького Дверницький узяв із собою 4200 людей (із яких третина була піхотою) та 12 гармат — надто мало, щоб самотужки протистояти російським дивізіям, але надто багато для ефективного ведення партизанської війни. Підбадьорений обіцянками з Волині, він розраховував на тріумфальний похід та потужну підтримку від повстанців.

Важливе значення для координації повстання на Поділлі й Київщині мала нарада, що відбулася 19 (31) березня в с. Глинянка Брацлавського повіту. В цей час від М. Дениска, який щойно прибув із Варшави, стало відомо про рух корпусу Дверницького на Волинь. Тому учасники наради вирішили, що повстання повинно розпочатися насамперед у південних повітах Поділля, розташованих між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем повстанського війська обрали відставного генерала Б. Колишка, який ще 1794 р. брав участь у повстанні під проводом Тадеуша Костюшка. Але дався взнаки брак координації між повстанцями — Дверницький розраховував на початок повстання на Поділлі 15 (27) квітня, про що він написав у своїй інструкції лідерові подолян Тишкевичу, але той уже призначив день збройного виступу на 21 квітня (3 травня) 1831 р.

29 березня (10