Читати книгу - "Герої (не)війни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Темур Юлдашев, імовірно, загинув у День незалежності України від кулі снайпера. У нього залишилася дружина і п’ятеро дітей. Нагороджений орденом «За мужність» і нагородою «Народний герой України».
Розділ 6. Російські сліди на Донбасі
Загартування боєм та живі мішені
— Я пробирався на пост по цій дорозі, вів із собою бійця. Ми падали тричі, повзли на колінах, кулі свистіли над головою з їхньої сторони. Справа в тому, що на ніч ворожі групи виходять дуже часто, особливо як остання ніч була, коли впав густий туман. Прилади нічні погану видимість мають. Тому вони й підійшли до нас близько.
Сьогодні цією посадкою, де нещодавно повз «Хорунжий», ми йдемо без особливих пригод. Йдемо до нових постів 14-ї бригади, перенесених на початку весни на кілометр уперед.
— Раніше, — розповідає ротний — геть молодий невисокий брюнет із серйозними очима та чорною смужкою неголеності над верхньою губою, — бійці не бачили противника: відстань між блокпостами сягала двох кілометрів. Лише чули свист мін та гранат, запущених з того боку. Тепер вони наблизилися до ворога на 800 метрів, і у бінокль іноді видно тих, хто чергує за сотні метрів від них. Ворожий блокпост розташований прямо на дорозі, якою колись їздили в Донецьк.
— Останньої ночі вони підійшли дуже близько. За доповідями «крайніх», тобто наших розвідників, це було до 50—100 метрів, група 10—12 осіб, — це «Хорунжий» розповідає про раптовий напад ворога однієї ночі, коли на поле зійшов густий туман. Туман тут — один з найкращих союзників ворога. І найгірших — українських бійців. — Зенітка працювала, стріляли трасуючими кулями, їх було видно в темряві. Залітали дуже далеко, аж у житлові сектори міста. З БМП стріляли, ну, і з мінометів. Як ніколи далеко залітали снаряди, туди, де живуть люди. Я спілкувався з представниками військово-цивільної адміністрації, які працюють із людьми. Кажуть, десь дуже близько від осель падало. Бій тривав більше години у нас, на нашій зоні відповідальності, а по сусідах ще густіше давали, там трохи довше все тривало.
З «Хорунжим» спілкуємося на ходу, доки йдемо довгою вузькою полосою до крайніх позицій 14-ї бригади. Зупинятися тут не можна. Полоса — хоч і зона відповідальності українських бійців, але ворожі снайпери дістають і сюди. Стріляють з боку, з іншої полоси, яка за кілометр звідси. А іноді — навіть із житлових висоток Красногорівки. Місто хоч і під контролем української армії, сепаратистів та їхніх посібників там ловлять постійно. Щоправда, потім відпускають, бо ловлять не військові, а місцева міліція.
— А хто це так близько підібрався до вас тієї ночі — бойовики чи кадрові російські військові? Кажуть, вони останнім часом працюють на передовій?
— Кадрові, — коротко відповідає «Хорунжий».
— А по чому видно? — не вгамовуюсь я, намагаючись зрозуміти, яка різниця між «роботою» сепаратистів та російських солдатів.
— Перш за все — холоднокровність. Сепаратисти так не працюють. Вони переважно на дистанції люблять нас «діставати». Той же снайпер, я вам кажу, працює як по годиннику, працює через те, що у нього є своя позиція, безпечна для нього. Через те, що він десь недалеко, можливо, і живе. Тобто він вибрав собі дистанцію, одну позицію, і кожного ранку з неї працює. Він знає, що нам нічим його дістати.
Десь недалеко попереду чути роботу трактора. Коли підходимо ближче, з’ясовується, що це військові риють на полях нові окопи — протитанкові. Трохи згодом сюди закладуть і міни, щоб ворог у разі наступу цими полями не пройшов.
Трактор працює в зоні досяжності ворожих мін та навіть гранат. І час від часу, зізнається ротний, робочих обстрілюють, зупиняючи роботи на кілька годин, а то й днів. А без траншей та бліндажів тут робити нічого. Хто хоче жити, мусить глибоко закопуватися в землю. Це перше правило блокпостів та опорних пунктів, розташованих у полях.
— Коли ворог підходить близько, різниця в роботі дуже відчувається, — продовжує розповідь про «роботу» росіян «Хорунжий». — Різниця — у холоднокровності, розрахунку, той же самий відхід без паніки. От, наприклад, зав’язався бій, відходять із боєм, розбиваються на двійки-трійки, прикриття у них гарно налагоджене. Чітко працюють.
— А їм це для чого? У сенсі — росіянам? Це ж не комп’ютерна гра — тут і голову покласти можна, — дивуюсь я.
— Це може бути тренування їхнього особового складу, закалка боєм: необстріляні люди на ротацію прийшли, потім — розвідка боєм, — спокійно відповідає «Хорунжий». — Коли викликають вогонь на себе, вони викривають вогневі точки наші. Плюс для будь-якого розвідника чи диверсанта привід пишатися собою — це трофеї, які він захопить із собою. Або знешкодить противника, тобто принесе жертви з нашої сторони, вб’є когось, притягне когось живого чи візьме нашу зброю. Але їхня робота — це і для нас школа.
— Що значить школа? Ми вчимося чогось у них? Чого саме?
— Ведення вогню — кількома вогневими точками. Відкривати вогонь з точки, яку візуально противник не побачить, а працювати з більш вигідних позицій. Ось цього ми вчимося. Це, звичайно, не було секретом і раніше. Це звичайна військова тактика, але коли воно десь записано чи хтось розказує — це одне. А коли ти бачиш це на практиці, так би мовити, в застосуванні, це зовсім інше. Так само вони в нас переймають багато чого.
Що саме росіяни, які, як з’ясувалося, приїжджають на Донбас, як на полігон, переймають в українських військових, я запитати не встигаю. Ми завершуємо свій шлях — підходимо туди, куди нас вів ротний. Попереду вже видно нові позиції бійців. Земля ще свіжа — бліндажі військові 14-ї бригади рили кілька днів
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.