Читати книгу - "Діва Млинища"

— Та я й на землі примощуся, по-солдацьки, не звикати, — Панас усміхнувся силувано. — Дєкую, що сина пристроїли…

— На печі йому з нашими тепло, — повеселів і Тарас.

Нарешті Панас наважився і спитав про Параску та Пилипа, призвідців його лиха й далекого шляху. Довідався — живуть собі, поживають, мають семеро дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда — всі дівки. Тарас засміявся — нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

— То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, — сказав Тарас. — Може б, у вас і сини, й дочки були б…

— Так то воно так, брате, — одказав Панас. — Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

— Щось тобі покажу, — з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

— Що то? — здивувався брат.

— Якеї смішнеї загогулини, — сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.

— Аж у тей Хранції малюнок нашого кутка? — переляк майнув ув очах Тараса.

— Не бійся, — сказав Панас. — Правдивий малюнок. А як туди потрапив, їден Бог відає.

— Чари, — сказав брат.

— Теї чари, щитай, моє життє вберегли, — Панас погладив шкіру, подивився на карту, взявся пояснювати — то річка, то вулиці, й спинився — а то ж яка вулиця? Подумав — ат, може, колись була, і чогось тоскно-тоскно стало на душі.

А Параску на другий день побачив. Вирушив до волосної управи (Загоряни, доки він блукав по світах, стали волосним селом) замельдуватися, зробити розвідку щодо купівлі хати й землі. З їхньої на сусідську вулицю завернув — рішив так ближче вийти, мо’ й замети менші.

Спинився — тож дома Буцина певне, ага, то й Параска тута живе. Зайти чи що? Нє, нихай завтра, ци пуд вечір.

Тут і сталося диво. Розчинилися двері доми, дівчина з дверей випурхнула — у якомусь лапсердаку, сірому, тканому, валянках битих, хусткою барвистою запнута. Біжком до хвіртки, і тут Панас здригнувся, завмер, прикипів до стежки, кимось протоптаної. До нього наближалася не просто дівчина — то була Параска, молода, вродлива, така, яку лишив колись у селі. Обпекло, запашіло лице, бо зовсім поруч постала та, яку в пам’яті зберігав, а потім і погасла, забулася, а тепер побачив заново — живу, колишню.

«У мене гарєчка, — подумав Панас. — Напасниця, од якеї голова розбухає».

Параска побачила його і спинилася. Здивовано — глип, глип, а очі теї самі, великі, зеленкуваті, гарнющі.

— Доброго здоровля, пане солдате, — проспівала.

«Неїн голос», — ще гарячіша хвиля обдала Панаса.

— Спаси Біг, — хрипко сказав. — Здорова була, Парасю.

— Я ни Парася, я Гапка, Гапочка, — дівчина приснула сміхом.

А з хати з’явилася старша жінка й собі попрямувала до хвіртки. Вона була незнайома і начеб десь бачена. Десь бачене, стрічене пооране зморшками обличчя, ніс, ледь плескуватий, і очі, очі теї самі, хоч і вигаслі…

— Боже мій, Боженьку, нивже Панас, — сказала жінка й кинулася, до нього притулилася, руками обхопила. — Панас, Панасик, Панасище… Живий!

Тут і зрозумів Панас — то Параска, його колишня кохана. А то поруч… Нивже дочка, тая сама, що на виданні… Як же схожа!

— Здорова була, Парасю, — промовив. — Вернувся, як бач… То твоя дочка?

— Ага, — Параска лукаво, з прищуром, блимнула. — Що, похожа?

— Дуже, — признався Панас. — Я вже було подумав…

— Що то я?

Давні, напівзабуті горошини Парасиного сміху вихлюпнулися, розсипалися, вдарилися об ворота, впали у сніг.

— То я побігла?

Гафійка-Гапка крутнулася, мов дзиґа, теж смішком бризнула.

«Вона ще ліпша, ніж Параска була в неїні літа», — майнула думка в Панаса…

— Зажди, вертихвістко, — Параска з добродушним смішком. — Оно дєдько Панас до нас у гості зайде. То ж з усіх гостей гість.

— Гиншим разом, — пообіцяв Панас.

Дивився, як відбігає — де там тій козі чи молоденькій теличці — дивним вистрибом, молодим, аж п’янким вихором Парасина дочка…

Він ще не раз милуватиметься її ходою, помахом рук, що розкрилювалися, мов справжні два крила в лебідки, порухом брів, ніжним усміхом уст, ходою, що мовби співала дивну пісню. І коли, владнавши діла у волості (де все складалося на диво вдало, правда, після хабара і царських грамот, показаних волосному начальству), обстроївши діла у старої Мотрихи, яка за догляд за нею погодилася продати хатину, таки завітає в гості до Параски і Буци. Обоє приймуть лагідно, радо, щедро. Вдячність свою словами і дарунком — полотна на сорочку — виявлять. Буца за ці літа геть висох, помарнів, вже й не Буцою виглядав, а кавалком шкіри та кісток.

«А він би вернувся, як я?» — Панаса здивувала ця раптова думка.

Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.

Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися — вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов — Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися — бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину