Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Портативний відеоскоп і бібліотека біля твоєї ковдри. Усе для санітарних потреб передбачено для механіків.

— Більше не маю про що просити.

— Але я маю… — Я опустив очі, проте змусив себе продовжити. — Одного разу ти сказав мені, що не береш учнів. Хочу запитати: ти досі не передумав? Можливо, все-таки вирішиш згаяти час, даючи уроки шахрайської майстерності? Просто щоб не нудьгувати.

Тепер уже він опустив очі, зітхнув, а потім заговорив:

— У мене знайшлося достатньо причин переглянути твою заяву. Дуже вагомих причин. Я змінив свою думку. З вдячності за порятунок я зараховую тебе до школи Альтернативного Способу Життя на семестр чи навіть більше. Але я не вірю, що ти задовольнишся подякою. Це на тебе не схоже, наскільки я тебе знаю. Тому зізнаюся: я чекав нагоди передати комусь ті знання, які здобув за роки своєї специфічної діяльності. І ще я очікую на продовження нашої дружби.

Мене переповнювали почуття. Ми підвелися, тиснули один одному руки, радісно сміючись. У нього були ведмежі обійми, але я не зважав. Я перший повернувся до реальності та глянув на годинник:

— Поїхали, не привертаймо зайвої уваги. Наступна зупинка остання. Будь ласка, швидко виходь, прямуй до службового входу та замкни за собою двері. Повернуся, щойно позбудуся фургона, тож наступною людиною, яка відчинить двері твого сховку, буду я.

— Як скажеш, Джиме. Кажи, що маю робити, і я це зроблю.

Подорож видалася не надто веселою, але ми розуміли, що так треба. Утім, я не дуже нудьгував: у моїй голові роїлися плани та задуми на майбутнє. Ми минали вулицю за вулицею, зупинившись лише раз на сервісній станції, щоб змінити батареї. Потім знову вперед, гуркотіти польовими дорогами Біт О’Хевен. Цей шалений день добігав кінця, сонце ховалося за горизонт.

Нарешті ми виринули на службову дорогу біля торговельного центру Біллівілля, на якій до ранку вже не мало бути жодного транспорту.

Навкруги ні душі. Слон свиснув мені, й двері за ним зачинилися. Операція досі проходила успішно, і я квапився завершити її, хоч і розумів, що зараз краще не поспішати. Ніхто не бачив, як я переносив коробки й обладнання до будівлі, а потім до своєї штаб-квартири. Ризикована, але необхідна справа. Шанси на те, що хтось помітить і запам’ятає фургон, незначні. Перед тим як покинути його, я обприскав усю кабіну спеціальним розчином для руйнування відбитків. Ним, мабуть, користуються всі крадії. Навіть крадії хлібних фургонів.

Усе. Я більше нічого не міг удіяти. Припаркувавши фургон на тихій приміській вулиці, я повернувся до міста. Спала тепла ніч, я насолоджувався прогулянкою. Коли проходив повз ставок у Біллівілль-парку, почув, як сонно кричить якась водоплавна птаха. Сів на лавку й, дивлячись на воду, міркував про майбутнє, про своє покликання.

Чи справді я назавжди покінчив зі своїм колишнім життям? Чи вдасться мені досягти успіху на злочинній ниві? Слон обіцяв допомогти, і він єдина людина на планеті, спроможна це зробити.

Насвистуючи, я прогулювався повз торговельний центр, картини блискучого майбутнього виринали в моїй уяві. Заглиблений у свої помисли, я не помітив машини, яка проїхала, а потім різко зупинилася біля мене.

— Гей, малий, на хвилинку!

Нічого не підозрюючи, я обернувся, не зауваживши, що стою у світлі вуличних ліхтарів. Полісмен у машині дивився на мене. Я так ніколи й не дізнаюся, чому він зупинився, про що хотів зі мною поговорити, бо здогад умить осяяв його обличчя. Було видно: він упізнав мене, його зіниці розширилися.

За всіма цими клопотами зі Слоном я зовсім забув, що ще й досі у розшуку як злочинець і втікач із тюрми. І при цьому я розгулював вулицями без маскування та будь-яких застережних заходів — коли вся поліція мала мою фотографію. Ці думки промайнули в моїй голові тієї миті, коли він упізнав мене. Мені не стало часу накивати п’ятами.

— Ти Джиммі ді Ґріз! — Полісмен здавався таким же здивованим, як і я. Але не настільки, щоб сповільнитися чи розслабитися. Я ще розмірковував, а він уже діяв. Мабуть, тренувався щодня біля дзеркала, бо реакцію мав блискавичну.

Тільки-но я розвернувся, щоб кинутися навтьоки, дуло його безвідкатного пістолета 75-го калібру з’явилося у прочиненому вікні машини.

— Попався! — видав коп, неприємно всміхаючись, а його обличчя прибрало виразу типового садиста на службі в закону.

Розділ 13

— Ви з кимось мене сплутали, — заскімлив я, але руки вгору підняв. — Невже ви застрелите дитину лише за підозрою?

Пістолет не хитнувся, зате хитався біля машини я.

— Ану, припини дуркувати та йди сюди.

Я неохоче наблизився. Залишалося сподіватися, що він не зможе холоднокровно мене застрелити. Це ж незаконно, наскільки мені відомо. Якби він тільки вийшов із машини, щоб забрати мене… У такому разі йому б довелося на мить прибрати пістолет із вікна. Незручно цілитися в когось і відчиняти дверцята водночас.

Якби зник пістолет, мені б випав шанс також зникнути з поля зору. Тієї секунди, коли коп опустив зброю, я повернувся й, опустивши голову, щосили побіг. Він вистрелив мені навздогін. Пістолет гаркнув, як гармата, куля просвистіла біля мого вуха й урізалася в дерево. Я розвернувся і став: цей коп, напевно, божевільний.

— Так краще! — гукнув він і виставив пістолет, тримаючи його обіруч, у відчинені двері. — Я навмисно схибив. Але тільки один раз. Наступного разу я влучу. У мене золота медаль зі стрільби, тож не змушуй мене доводити кваліфікацію.

— Ви несповна розуму, — відповів я, відчуваючи, як тремтить мій голос. — Не можна вбивати людей просто за першою підозрою.

— Ще й як можна, — сказав він, наближаючись до мене з пістолетом, що непорушно стримів у його руках. — Про яку підозру йдеться? Це впізнання. Я знаю, хто ти. Ти злочинець, тебе шукають. Знаєш, що я скажу? Скажу, що злочинець ухопив мою зброю, почав боротися, довелося його підстрелити. Як тобі таке? Не хочеш схопити мій пістолет?

Він псих, справді, я натрапив на поліцейського психа. Цікаво, як він пройшов усі ті тести на виявлення таких і недопущення у правоохоронні органи. Проте якось йому це вдалося. У нього є законна зброя, і він лише шукає привід нею скористатися. Краще не давати йому цього приводу. Я склав руки попереду, зап’ясток до зап’ястка.

— Я не опираюся, пане офіцер, бачите. Ви помилилися, але я поводитимуся сумирно. Надягніть на