Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

Він розчаровано глянув на мене й рушив уперед. Я більше не ворушився. Він насупився, дістав наручники з-за пояса та кинув мені. Пістолет навіть не здригнувся.

— Надягни їх.

Я замкнув наручники на одному зап’ястку настільки вільно, що міг витягнути руку в разі потреби, потім так само на другому. Надягаючи браслети, я дивився донизу, тож не бачив копа, поки він не схопив мої зап’ястки та не затягнув наручники так, що вони глибоко врізалися у шкіру. Потім іще раз глипнув на те, як метал стягує моє тіло, й усміхнувся із садистським задоволенням.

— Упіймався, ді Ґріз. Тебе заарештовано.

Я глянув на нього знизу вгору — він був на голову вищий за мене і, мабуть, удвічі важчий — і вибухнув реготом. Щоб схопити мене, він мусив покласти пістолет до кобури. Так і вчинив. Великий чоловік хапає худенького юнака. Полісмен не міг зрозуміти, чому я сміюся, тож довелося йому популярно пояснити. Я використав найпростіший, найкращий і найшвидший прийом, можливий за цих обставин. І найбрудніший. Коліном я заїхав йому в пах. Зігнувшись від удару, він відпустив мої зап’ястки. Я зробив йому послугу: полегшив біль, натиснувши точку на шиї, щойно він трохи нахилився до мене. Поліцейський знепритомнів іще до того, як гепнувся на землю. Я став навколішки, шукаючи ключі від наручників.

— Що тут відбувається? — пролунав чийсь голос, коли двері найближчого будинку розчинилися, випускаючи сніп світла.

Звук того пострілу, мабуть, незабаром виведе на вулицю всіх мешканців довколишніх будинків. Доведеться подбати про наручники пізніше.

— Чоловіка поранено! — гукнув я. — Біжу по допомогу!

Це останнє, що я кинув через плече, втікаючи вулицею та завертаючи за ріг. У дверях з’явилася жінка, яка щось кричала навздогін, але я не мав бажання зупинятися, щоб її послухати. Треба забиратися якнайдалі з цього місця, поки не спрацювала сигналізація та не почалися пошуки. Справи кепські. Зап’ястки пекли вогнем. Я глянув на них, коли пробігав під ліхтарем на наступній вулиці, і побачив, що мої руки збіліли, мов у мерця, та зовсім оніміли. Наручники затягнуто надто туго, вони порушують циркуляцію крові. За незначну помилку я міг поплатитися дуже дорого. Треба зняти наручники, і якнайшвидше. Це можна зробити лише на моїй штаб-квартирі.

Я побіг туди, уникаючи центральних вулиць і тримаючись подалі від людей. Коли досягнув чорного ходу будівлі, пальці заніміли та не гнулися. Я їх не відчував.

Доки дістав ключі з кишені, спливло нестерпно багато часу. Коли ж урешті це вдалося, я впустив їх на землю. І не міг підняти. Мої пальці не рухалися. Я спромігся тільки ковзати змертвілими руками навколо ключів.

Бувають паскудні моменти в житті, і це, мабуть, найпаскудніший на моєму вікові. Я програв, зі мною все. Я не міг пробратися у будівлю. Не міг собі допомогти. Не треба мати вчений ступінь із медицини, щоб зрозуміти: коли не зняти наручники найближчим часом, доведеться все життя ходити з пластиковими руками. Отак.

— Ні, не здавайся! — прогарчав я собі. — Вибий двері, зроби щось, відімкни замок пальцями ніг.

Ні, не ногами! Занімілими руками я намацав ключі на землі та від’єднав потрібний ключ від решти. Потім нахилився на ним і язиком зафіксував його положення, розтулив губи та схопив ключ зубами, не зважаючи на пил і бруд, які злизував разом із ключами. Уже добре!

Якщо вам колись заманеться відчиняти двері зубами, в мене для вас одна-єдина порада: не робіть цього. Бачите, вам треба поставити голову боком так, щоб уставити ключ у замкову шпарину. Потім крутнути головою, щоб повернути ключ, надалі буцнути двері головою, змушуючи їх відчинитися.

Мої зусилля не минули даремно: я гепнувся обличчям на підлогу всередині будівлі, усвідомлюючи, що доведеться повторити фокус іще раз — із дверима нагорі. Мені це вдалося. Нарешті я прослизнув до своєї штаб-квартири — завдяки більше наполегливості, впертості й грубій силі, ніж інтелекту. Думати вже не лишилося сил. Зоставалась можливість тільки реагувати.

Ліктем я зачинив двері, кинувся до верстата, жбурнув на підлогу сумку з інструментами, розкидав усе, що в ній було, допоки не знайшов вібропилку. Я підняв пилку зубами, якось зміг уставити її клином у висунуту шухляду столу, закріпив на місці. Зачиняючи шухляду головою, поранив губу, від чого кров цвіркнула фонтаном, але я намагався не звертати на це уваги. Мої зап’ястки палали, а руки не відчували нічого. Бліді, мертві — страшно глянути. Часу має вистачити.

Ліктем я ввімкнув пилку. Підніс наручники до леза, розводячи руки в різні боки, щоб натягнути ланцюг. Пилка пронизливо загарчала, перерізала ланцюг, і руки розлетілися в різні боки.

Тепер більш ювелірна робота — розрізати наручники, не пошкодивши тіло. Принаймні дуже.

Після того як я завершив, кров була повсюдно. Але наручники знято, і я бачив, як порожевіла шкіра на руках — циркуляцію крові відновлено.

Усе, на що я спромігся по тому, — це завмерти в кріслі та споглядати калюжі крові. Так просидів з хвилину, доки минуло оніміння та почався шалений біль. Зробивши над собою зусилля, я підвівся та якось дошкандибав до аптечки.

Узявши цю штуку та все ще стікаючи кров’ю, витрусив знеболювальні пігулки, проковтнув дві. Раз уже дійшло до медичних процедур, то прихопив і антисептик із бинтами, щоб обробити рани. Вони виглядали страшнішими, ніж були насправді: жодна з них не виявилася дуже глибокою. Я перев’язав рани на руках, потім глянув у дзеркало, здригнувся: щось треба зробити з губою.

На вулиці завила поліцейська сирена, і я зрозумів, що саме час для термінового планування подальших дій.

Наразі я по вуха в лайні. Біллівілль не дуже великий, тож зараз усі виходи з нього перекриють. Саме так учинив би я, якби шукав утікача. І навіть найтупіші полісмени одразу ж дотумкають до цього. Барикади на дорогах, гвинтокрили з пристроями нічного бачення для огляду відкритих полів, поліція на станції. Усі виходи перекрито. Я немов пацюк, якого загнали в куток. Що ще? Вулиці теж патрулюватимуть поліцейські автомобілі. Що пізніша година, що менше людей на вулицях, то небезпечніше виходити з помешкання.

А що вранці? Я знав, що вранці. Вони обшукають кожну кімнату в кожній будівлі та знайдуть мене. Від таких думок краплини поту проступили на обличчі. Я попався?

«Нізащо! — голосно вигукнув я. — Джиммі ді Ґріз надто слизький, щоб потрапити до рук тупням із місцевої поліції. Згадай, як ти обвів круг пальця того садиста. Слизький Джиммі ді Ґріз, ось хто ти! І