Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

— Плаває, наче малий тюлень, — засміялася Маргарита, простягаючись біля Йеннефер на дерев’яному лежаку. — А зграбна, наче наяда. Даси мені її, Йеннефер?

— Для того я її сюди й привезла.

— На який рік я маю її прийняти? Знає основи?

— Знає. Але нехай почне як усі, з яслів. Їй то не зашкодить.

— Мудро, — сказала Тіссая де Фрьес, зайнята поправлянням розставлених бокалів на мармуровому, вкритому шаром роси від пару столі. — Мудро, Йеннефер. Дівчині буде легше, якщо розпочне разом з іншими новачками.

Цірі вискочила з басейну, всілася на краю, віджимаючи волосся і бовтаючи ногами у воді. Йеннефер і Маргарита ліниво пліткували, час від часу витираючи обличчя змоченими в холодній воді серветками. Тіссая, скромно замотана в простирадло, не втручалася у розмову, справляючи враження людини, яка поглинута наведенням порядку на столі.

— Смиренно вибачаюся, вельможні дами! — крикнув раптом зверху невидимий хазяїн заїзду. — Прошу мене вибачити за те, що посмів заважати, але… Якийсь офіцер прагне зараз же бачити пані де Фрьес! Говорить, що не потерпить тяганини!

Маргарита Ло-Антіль захихотіла, підморгнула Йеннефер, після чого обидві як по команді відкинули зі стегон рушники й прибрали досить вишуканих і дуже визивних поз.

— Нехай офіцер увійде! — крикнула Маргарита, стримуючи сміх. — Запрошуємо! Ми готові!

— Наче діти, — зітхнула Тіссая де Фрьес, крутячи головою. — Накрийся, Цірі.

Офіцер увійшов, але витівка чародійок виявилася ні до чого. Офіцер при їхньому вигляді не збентежився, не почервонів, не роззявив рота й не вибалушив очі. Бо офіцер був жінкою. Високою стрункою жінкою із товстою чорною косою і мечем при боці.

— Пані, — сухо промовила жінка, із хрустінням кольчуги трохи вклоняючись Тіссаї де Фрьес, — доповідаю, що я виконала твоє доручення. Прошу дозволити повернутися до гарнізону.

— Дозволяю, — коротко відповіла Тіссая. — Дякую за супровід і за допомогу. Щасливої дороги.

Йеннефер усілася на лежаку, дивлячись на чорно-золото-червоний бант на ремені воїтельки.

— Я тебе знаю?

Воїтелька вклонилася злегка, витерла спітніле обличчя. У лазні було гаряче, а вона мала на собі кольчугу та шкіряний каптан.

— Я часто бувала у Венґерберзі, — сказала. — Пані Йеннефер, звуся Райлою.

— Судячи по банту, служиш ти в спеціальних загонах короля Демавенда?

— Так, пані.

— У якому ранзі?

— Капітана.

— Дуже добре, — розсміялася Маргарита Ло-Антіль. — У війську Демавенда, як я із задоволенням констатую, почали нарешті давати офіцерські патенти солдатам із яйцями.

— Чи я можу йти? — воїтелька випросталася, сперши долоню на оголів’я меча.

— Можеш.

— Я відчула ворожість у твоєму голосі, Йенно, — сказала по хвильці Маргарита. — Що маєш до пані капітана?

Йеннефер устала, зняла зі столу два бокали.

— Ти бачила стовпи, що стоять на розстанях? — запитала. — Мала бачити, мала відчувати сморід гниючих трупів. Ті стовпи — це їхня ідея і їхня справа. Її і тих, ким вона командує у спеціальних загонах. Банда садистів!

— Це війна, Йеннефер. Та Райла не раз мала бачити товаришів по зброї, що живцем потрапили до лап білок. Повішених за руки на деревах, як мішені для стріл. Осліплених, кастрованих, із ногами, спаленими в кострищах. Жорстокостей, які чинять скойа’таелі, не посоромилася б і сама Фалька.

— Методи спеціальних загонів також надто нагадують методи Фальки. Але не в тому справа, Рито. Я не бідкаюся над долею ельфів, знаю, що таке війна. Знаю також, як війна виграється. Виграють її солдати, які із переконанням і жертовністю захищають країну, захищають свій дім. Не виграють її такі, як та Райла, із найманцями, що б’ються заради грошей, які не вміють і не стануть жертвувати собою. Вони навіть не знають, що воно таке — самопожертва. А якщо знають, то гребують нею.

— Та хай їм грець, тим самопожертвам і гребуванню. Чи воно нас обходить? Цірі, накинь щось на себе й стрибни нагору за новою карафою. Маю охоту сьогодні нажертися.

Тіссая де Фрьес зітхнула, покачавши головою. Це не пройшло повз увагу Маргарити.

— На щастя, — захихотіла вона, — ми вже не в школі, кохана майстрине. Ми вже можемо робити те, що нам подобається.

— Навіть у присутності адептки? — уїдливо запитала Тіссая. — Я, коли була ректоркою Аретузи…

— Ми пам’ятаємо, пам’ятаємо, — із посмішкою перебила її Йеннефер. — Ми б навіть хотіли б — не забули. Йди по карафу, Цірі.

Нагорі, чекаючи на карафу, Цірі була свідком від’їзду воїтельки і її загону, що складався з чотирьох солдатів. Із цікавістю і подивом вона дивилася на те, як вони сиділи, на їхні вирази облич, одяг і зброю. Райла, капітан із чорною косою, власне сварилася із хазяїном заїзду.

— Я не стану чекати до світанку! Й хрін там мені є діло, що брама зачинена! Я хочу зараз же за мури! Знаю, що в корчми є власний підземний хід! Наказую його відчинити!

— Розпорядження…

— Та хрін там мені до розпоряджень! Виконую накази архимайстрині де Фрьес!

— Добре, капітане, не кричіть. Я вам відчиню…

Той хід, як виявилося, був вузьким, міцно замкненим переходом, а вів — просто за мури міста. Перш ніж Цірі взяла з рук слуги карафу, побачила, як хід той відчинили, а Райла та її загін виїхали назовні, у ніч.

Вона ж — замислилася.

— Ну, нарешті, — зраділа Маргарита, не відомо, чи то Цірі, чи карафі, яку та несла. Цірі поставила карафу на стіл — схоже, поставила погано, бо Тіссая де Фрьес знову мусила її поправити. Наливаючи, Йеннефер зіпсувала всю композицію, і Тіссаї знову довелося поправляти. Цірі із жахом уявила собі Тіссаю у ролі вчительки.

Йеннефер і Маргарита повернулися до перерваної розмови, не жаліючи карафи. Для Цірі стало ясно, що скоро їй знадобиться бігти за новою. Замислилася, прислухаючись до розмови чародійок.

— Ні, Йенно, — труснула головою Маргарита. — Ти, бачу, не в курсі. Я із Ларсом порвала. Це вже скінчено. Elaine deireádh, як кажуть ельфи.

— І тому ти маєш бажання нажертися?

— Між іншим, — кивнула Маргарита Ло-Антіль, — мені смутно, не приховую. Я ж з ним була чотири роки. Але мусила із ним порвати. З такої муки хліба не буде…

— Особливо, — пирхнула Тіссая де Фрьес, вдивляючись у золоте вино, що колихалося у бокалі, — беручи до уваги, що Ларс був жонатий.

— Саме це, — стенула плечима чародійка, — я вважаю за неважливий момент. Усі привабливі чоловіки у віці, що мене цікавить, жонаті, нічого із тим не поробиш. Ларс кохав мене, та й мені якийсь час здавалося… Ах, що тут багато говорити. Забагато він хотів. Став загрожувати моїй свободі, а мені стає млосно від самої