Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Нарешті Хірон лунко вдарив копитом об мармурову підлогу. Він підніс кубок і виголосив:

— За богів!

Усі довкола дружньо підтримали тост:

— За богів!

Дріади підносили таці з наїдками: грона винограду, яблука, малину, сир, щойно свіжоспечений хліб та — на мою превелику радість — м’ясо, засмажене на багатті! Келих мій був порожній, проте Лука сказав:

— А ти попроси його. Що хочеш, але, звичайно, безалкогольне.

— Вишневу колу.

Келих тут-таки наповнився іскристою рідиною кольору паленого цукру.

Тут у мене в голові майнула думка.

— Блакитну вишневу колу.

Колір напою змінився на яскраво-кобальтовий.

Я обережно зробив маленький ковточок. Чудово.

І я випив цей келих за свою матір.

«Вона не померла, — продовжував переконувати я себе. — Принаймні не назавжди. Вона в тому, підземному світі. І якщо це місце насправді існує, то одного разу…»

— Тримай, Персі. — Лука подав мені тацю із смаженою яловичиною.

Я поклав собі якомога більше м’яса і вже приготувався було запхати в рота величезний шматок, як раптом помітив, що всі підводяться й підходять із тарілками до жаровні посередині трапезної. Я поцікавився, чи, може, вони йдуть по десерт, а чи ще за чимось.

— Ходімо, — звелів Лука.

Підійшовши ближче, я побачив, що всі кидають у полум’я найкращі шматки: найбільш стиглу полуницю, найсоковитішу яловичину, найбільш пухкі булочки.

— Вогняне жертвопринесення богам, — пробурмотів Лука мені на вухо. — Їм подобається запах.

— Ти жартуєш?

Лука поглядом попередив мене, щоб я сприйняв його слова всерйоз, але я не міг не подивуватися з того, що безсмертним, всемогутнім богам може подобатись запах паленої їжі.

Лука підійшов до вогнища, схилив голову і кинув у жаровню жменю стиглого винограду.

— Гермесу.

Прийшла моя черга.

Хотілося б мені знати, ім’я якого саме бога називати!

Нарешті я мовчки заблагав: «Хай хоч ким ти був, але скажи мені. Будь ласка!»

Я кинув у полум’я великий шматок яловичини.

І від запаху диму зовсім не відчув блювотного рефлексу.

Запах нічим не нагадував сморід підгорілого м’яса. З жаровні до неба злетів аромат гарячого шоколаду, підсмажених шоколадних тістечок із горіхами, гамбургерів, польових квітів — сотень найрізноманітніших речей, які ніколи не поєднувались, а тут створили ні з чим не зрівняний аромат. Я навіть повірив, що боги можуть живитися цими запахами.

Коли всі повернулися на свої місця й закінчували вечеряти, Хірон знову закликав нас до уваги, цокнувши копитом об долівку.

Із-за столу, важко зітхнувши, підвівся містер Д.

— Гадаю, що треба привітати вас, шибеники. Ну, гаразд, привіт. У нашому розкладі відбулись деякі зміни. Наш виконавчий директор Хірон повідомив, що наступне захоплення прапору відкладено до п’ятниці. Поки ж лавровий вінок утримує будиночок номер п’ять.

Над столиком Ареса залунали радісні вигуки.

— Мої вітання, — продовжив містер Д. — Також хочу повідомити, що сьогодні до нас прибув новачок. Пітер Джексон.

Хірон прошепотів йому щось.

— Себто я хотів сказати, Персі Джексон, — виправився містер Д. — Ось тепер правильно. Ура і все таке інше. А тепер біжіть до свого дурнуватого вогнища. Вперед.

Усі радісно загомоніли. По тому ми вирушили до амфітеатру, де мешканці будиночка Аполлона виконали «Співайте разом із нами». Ми співали пісень, написаних мешканцями табору і присвячених богам, їли традиційні солодощі, жартували і найдивніше було те, що ніхто більше не звертав на мене уваги. Я почувався, наче вдома.

Ще пізніше, коли іскри багаття злітати у зоряне небо, знову пролунала співоча мушля, і ми стали розходитись по своїх домівках. Я навіть уявити не міг, наскільки заморився, поки безсило не рухнув на позичений спальний мішок.

Мої пальці стискали ріг Мінотавра. Я подумав про маму, але згадав лише приємне: її усмішку, казки, які вона читала мені на ніч, коли я був ще зовсім маленький, і як вона заспокоювала мене, що не дозволить клопам кусатися.

Варто було мені заплющити очі — і я миттю заснув.

Так минув мій перший день у Таборі напівкровок.

Якби я знав, наскільки короткою буде моя радість.

Глава восьма

МИ ЗАХОПЛЮЄМО ПРАПОР

Протягом кількох наступних днів я занурився у потік буденного життя — відчуття, знайоме кожному, якщо, звичайно, не брати до уваги уроків, які давали мені сатири, німфи та кентавр.

Кожного ранку Аннабет займалася зі мною давньогрецькою, і ми з нею говорили про богів і богинь у теперішньому часі, що саме по собі було дещо дивно. Я з’ясував, що Аннабет мала слушність щодо моєї дислексії: читати давньогрецькою виявилось не так вже й складно. Принаймні, не складніше, ніж англійською. Через пару уроків я вже міг, щоправда, затинаючись, прочитати кілька рядків із Гомера без особливих труднощів.

Решту дня я тинявся у пошуках яких-небудь занять, де я міг би відзначитись. Хірон намагався вчити мене стрільби з лука, але доволі швидко з’ясувалося, що з луком і стрілами у мене негаразд. Відтак, кентавр не скаржився, навіть коли йому доводилося витягати зламану стрілу зі свого власного хвоста.

Змагання з бігу? Також безуспішно. Тренери дріад розкритикували мене вщент. Правда, при цьому всіляко втішали, кажучи, що їм самим довелося практикуватися століттями, втікаючи від знавіснілих через кохання богів. Але все ж таки пересуватися повільніше за дерево було дещо принизливо.

А боротьба? Про це краще зовсім забути. Кожного разу, коли я опинявся на килимі, Клариса просто стирала мене на порох.

— Так тобі й треба, бевзю, — сичала вона мені на вухо. — Ще не те отримаєш!

Єдине, в чому я був кращий за інших, — це веслування на човні, що стало прикладом вправності героя, якого люди чекають від хлопця, що здолав Мінотавра.

Я знав, що старші мешканці табору і вожаті ламають собі голову над тим, хто ж мій батько, але це виявилась задачка підвищеної складності. Я не був таким сильним, як нащадки Ареса, і не так добре вправлявся з луком, як діти Аполлона. Я не мав навичок Гефеста у роботі з металом і не вмів, як Діоніс, вирощувати виноград, хоч у богів це заборонено. Лука припустив, що я можу бути сином Гермеса — майстром на всі руки, який до пуття нічого не вміє. Але в мене було таке відчуття, що він просто хоче мене підбадьорити.

Попри все це, табір мені подобався. Я звик до ранкового туману над берегом, запаху нагрітих сонцем полуничних ланів опівдні і навіть до химерного виття монстрів у лісі по ночах. Я вечеряв разом із мешканцями будиночка номер одинадцять,