Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

тих трьох носіїв за столиком. Офіціантка виливала їм у келихи рештки вина з першої пляшки. Другу, невідкорковану, вона понесла назад за прилавок. «З цього вони матимуть по три франки з дріб'язком кожен», — подумав Джонсон. Він одвернувся й пішов пероном. Там, у буфеті, йому здавалося, що розмова про оте допоможе йому трохи забутись; але нічого вона не допомогла, тільки гидко стало на душі.

Частина третя

СИН ЧЛЕНА НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА У TEPPITE

У станційному буфеті в Терріте було чи не занадто тепло; яскраве світло заливало приміщення, і відполіровані столики блищали. На столиках стояли кошики з солоним печивом у паперових мішечках і лежали картонні кружальця під пивні кухлі, щоб мокрі денця не залишали слідів на дерев'яних стільницях. Стільці були різьблені, але насиджені й зручні. На стіні висів годинник, у глибині приміщення був прилавок, а за вікном сипав сніг. Біля столика під годинником якийсь старий пан пив каву й читав вечірню газету. Зайшов носій і оголосив, що експрес «Сімплон — Орієнт» прибув у Сен-Моріс із запізненням на годину. До столика містера Гарріса підійшла офіціантка. Містер Гарріс щойно скінчив вечеряти.

— Експрес на годину спізнюється, сер. Може, подати вам кави?

— Коли ваша ласка.

— Пробачте? — перепитала офіціантка.

— Гаразд, — відказав містер Гарріс.

— Дякую, сер, — сказала офіціантка.

Вона принесла з кухні каву. Містер Гарріс вкинув у чашку цукор, роздушив ложечкою грудочки й подивився у вікно на сніг, що мерехтів над освітленим пероном.

— Ви говорите ще якоюсь мовою, крім англійської? — спитав він офіціантку.

— Так, сер. По-німецькому, по-французькому, місцевими говірками.

— А яка мова найбільше вам подобається?

— Та майже всі однаково, сер. Я не можу сказати, що котрась мені більше до вподоби, а котрась менше.

— Може б, ви чогось випили, ну хоч би кави?

— Ні-ні, сер. Нам заборонено випивати з клієнтами.

— То, може, хочете сигару?

— Ой що ви, сер, — засміялася вона. — Я не курю, сер.

— І я не курю, — мовив Гарріс. — Я не згоден з Девідом Бе-ласко.

— Пробачте?

— Беласко. Девід Беласко. Його завжди можна впізнати, бо він носить комірець задом наперед. Але я з ним не згоден. До того ж він уже помер.

— Пробачте, сер, я можу йти? — спитала офіціантка.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Гарріс. Потім нахилився вперед і втупив очі у вікно.

Старий пан, що сидів за столиком оддалік, згорнув газету. Він подивився на містера Гарріса, узяв свою чашку з блюдцем і підійшов до Гаррісового столика.

— Даруйте ласкаво, що я вас турбую, — заговорив він по-англійському, — але мені раптом спало на думку, що ви, можливо, член Американського географічного товариства.

— Сідайте, прошу, — озвався Гарріс.

Старий пан сів.

— Дозвольте запропонувати вам ще чашку кави або чарку лікеру?

— Ні, дякую, — відказав старий пан.

— То, може, вип'єте зі мною келишок вишнівки?

— Ну хіба що. Але замовити дозвольте мені.

— Ні, ні в якому разі.— І Гарріс гукнув офіціантку.

Старий пан дістав із внутрішньої кишені шкіряний портфелик, зняв з нього широку гумову стяжку й видобув якісь папери. Вибравши один з них, він подав його Гаррісові.

— Це моє членське свідоцтво, — пояснив він. — Ви знаєте в Америці Фредеріка Дж. Рассела?

— Боюся, що ні.

— Мені здавалося, він там дуже відомий чоловік.

— А звідки він? З якої частини Штатів, ви знаєте?

— З Вашінгтона, певна річ. Хіба правління Товариства не там?

— Здається, там.

— Здається? Але ви не певні?

— Я давно не був на батьківщині,— сказав Гарріс.

— То ви не член Товариства?

— Ні. А от мій батько — так. Він там уже хтозна-відколи.

— Тоді він має бути знайомий з Фредеріком Дж. Расселом. Це ж один з керівників Товариства. Осьде, зверніть увагу — саме містер Рассел мене рекомендував.

— Я страшенно радий за вас.

— Шкода, що ви не член Товариства. Але ж ваш батько міг би рекомендувати вас?

— Гадаю, що міг би, — відказав Гарріс. — Неодмінно з'ясую це, коли повернуся.

— Дуже радив би вам вступити, — сказав старий пан. — Ви, звичайно, читаєте журнал?

— Поза всяким сумнівом.

— І той номер, де вміщено кольорові таблиці північноамериканської фауни, теж бачили?

— Так. Він є у мене в Парижі.

— А номер з панорамою вулканів Аляски?

— То просто чудо.

— А ще мені дуже сподобалися фотографії диких тварин, ті, що їх зробив Джордж Шайрес-третій.

— Еге ж, достобіса здорово.

— Даруйте, як?

— Чудові фотографії. Той тип Шайрес…

— Ви називаєте його типом?

— Ми з ним давні приятелі,— сказав Гарріс.

— Он як. Отже, ви знайомі із Джорджем Шайресом-третім. Він, певно, дуже цікавий чоловік.

— Еге ж. Чи не найцікавіший з усіх, кого я знаю.

— А Джорджа Шайреса-другого ви також знаєте? Мабуть, і він цікавий чоловік?

— Та ні, він не такий цікавий.

— А мені здавалося, що він має бути надзвичайно цікавий.

— Ви знаєте, хоч як це дивно, але ні. Він далеко не такий цікавий. Я й сам часто дивуюся, чому це так.

— Гм, — мовив старий пан. — Я був схильний гадати, що в тій родині всі мають бути цікавими людьми.

— А ви пам'ятаєте панораму пустелі Сахари? — спитав Гарріс.

— Панораму Сахари? Це ж було років п'ятнадцять тому.

— Справді так. Вона страшенно подобалась моєму батькові.

— А новіші номери йому не так подобались?

— Мабуть, теж подобались. Та він завжди милувався тією панорамою Сахари.

— Вона була чудова. Але як на мене, то її художня вартість набагато перевищувала наукову.

— Ну, не знаю, — мовив Гарріс. — Ті хмари піску, збиті вітром, і той араб зі своїм верблюдом, на колінах лицем до Мекки…

— Як я пригадую, араб там стояв, тримаючи верблюда на поводі.

— Так-так, ваша правда, — сказав Гарріс. — Я мав на думці книжку полковника Лоуренса.

— Але ж у книжці Лоуренса йдеться начебто про Аравію.

— Поза всяким сумнівом, — відказав Гарріс. — Отой араб і нагадав мені про неї.

— Певно, Лоуренс також дуже цікавий чоловік.

— Мабуть, що так.

— Ви не знаєте, що він робить тепер?

— Служить у британській авіації.

— Навіщо це йому?

— Так йому подобається.

— А не знаєте, чи він член Географічного товариства?

— Я не певен.

— Він був би справжньою знахідкою для Товариства. Саме такі люди там і потрібні. Я б радо висунув його кандидатуру, якщо ви вважаєте, що його захочуть прийняти.

— А чого ж не захочуть.

— Я вже порекомендував одного науковця із Веве і одного мого колегу з Лозанни, і їх обох прийняли. Гадаю, вони були б дуже задоволені, якби я висунув кандидатуру полковника Лоуренса.

— Блискуча ідея, — погодився Гарріс. — Ви часто буваєте в цьому буфеті?

— Щовечора приходжу пити каву.

— Мабуть, ви університетський професор?

— Я вже облишив активну