Читати книгу - "Зашморг"

А Галя несподівано закінчує:

— Обидві речі з вашої орієнтировки. У мене око пильне. Можете навіть не сумніватися.

— Це ми зараз перевіримо, — приховуючи хвилювання, кажу я і показую копію нашої орієнтировки.

Галя, присунувшись до мене, пробігає список очима і, не вагаючись, тиче пухленьким, яскраво наманікюреним пальцем у два рядки в довгому переліку вкрадених речей.

— Ось, точно! — вигукує вона і переможно дивиться на мене. — Не зійти мені з цього місця!

— Ну, Галинко, якщо це так, то я не знаю, як вас і винагородити, — кажу я.

Еге ж, якщо це так, то Горбачову немає куди подітися. Це саме те, чого не вистачало мені для допиту, для перемоги у цьому допиті.

Я дивлюсь на годинник. Майже дванадцята ночі. Однак треба діяти. Галя попередила: друга провідниця, здається, має намір продати те плаття. Тоді зникне найважливіший доказ проти Горбачова. Отже, часу втрачати не можна. Поїзд прийшов до Москви лише сорок п'ять хвилин тому. Значить, провідниці ще не прибрали вагони, не здали білизну, вони ще в поїзді, що стоїть десь неподалік на запасних коліях. Треба встигнути застати їх там.

— Нічого не знаю! — різко заявляє мені Горбачов наступного ранку, коли я разом із слідчим викликаю його на допит. — Нічого не знаю і знати не бажаю! Провокація! Я буду скаржитись!

— Ну, що це за позиція, — посміхається слідчий. — Інший на вашому місці досконально з'ясував би, не тільки в чому обвинувачують, але й чим обвинувачення доводять. А потім уже вирішував би, скаржитися йому чи, може, захищатися.

Горбачов важко розвалюється на стільці, огрядний, брезклий, у нього поголена до блиску велика голова, одутле бабське обличчя і живі, вельми кмітливі очі.

— Ну, гаразд, — милостиво погоджується він. — Давайте, що у вас там є.

Примружившись, він дивиться мені просто в очі.

— Слідчий, — кажу я, — пред'явить вам обвинувачення у розкраданні продуктів, у спекуляції, у підробці документів та прихованні минулих судимостей.

— То це слідчий, — насмішкувато каже Горбачов. — Ну, а вам що від мене треба?

— Щоб ви відповіли, звідки у вас речі Віри Топіліної, вашої сусідки по квартирі.

— Які ще речі? — вороже запитує Горбачов. — Що ви мені клеїте? У мене гріхів і так вистачає.

Я терпляче перелічую: костюм, кофтинка, плаття — і називаю людей, у котрих ці речі виявлено.

— Брешуть вони! — байдуже заявляє Горбачов.

— Що брешуть?

— Все! І ви на мене цю справу краще не вішайте! Не вийде! Я і вдома тієї ночі не був.

— Це хто-небудь може підтвердити?

— Е-е, шановний, на такий гачок мене не підчепиш. Я горобець стріляний. Це ви мені доводьте, а я подивлюсь, що у вас вийде. Хто мене вдома бачив, хто бачив, що я ці ганчірки у Вірки брав? Ніхто не бачив, немає таких людей. Зрозуміло? Значить, і доказів у вас немає. Сто разів суд буде повертати на дослідування. Марна праця. А я вам нічого не скажу. Поклади мені залізні докази, тоді поговоримо. Ось так.

Розділ V

НАШ НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОХОРОН

Я сиджу в кабінеті Кузьмича і з нудьги прошу дозволу закурити, зовсім забувши на мить наше неписане правило не палити в його кабінеті.

— Переб'єшся, — каже Петя Шухмін.

— Нехай потягне, — сухо і стримано дозволяє Кузьмич. — Бач, який засмучений! Немовби він чекав, що цей Горбачов упаде перед ним навколішки і все розповість. А він, любий ти мій, усю юриспруденцію знає не гірше за нас з вами. Мав можливість вивчити. На власному досвіді. І він має рацію, звичайно: давай докази. А у нас…

— Але ж речі! Речі з крадіжки! — не витримую я.

— Ну й що? — сердито запитує Кузьмич. — А як вони до нього потрапили, ти знаєш? Та він скаже, що купив дешево у якогось волоцюги на ринку або під парканом знайшов. І все. Ти нічого не доведеш.

Так, після затримання Горбачова і виявлення у нього крадених речей справа анітрохи не просунулася вперед. Адже ми і раніше від Жилкіна знали, що у Горбачова якимсь чином з'явилися речі Віри Топіліної. До того ж сьогодні вранці, й Ніна, і Поліна Іванівна впізнали ці речі — плаття, кофтинку. Але звідки вони у Горбачова — незрозуміло.

— Горбачов Горбачовим, але ти й про інше не забувай, — буркотливо додає Кузьмич. — Ти мені ту людину знайди, яка була ввечері з Вірою на будівництві. Щоб із-під землі її знайшов. Зрозумів? Це найважливіший свідок, якщо… не гірше, звичайно.

— Кілком він у моїй голові сидить, цей тип, — кажу я сердито. — Сьогодні мені повинні дати відомості про тих, хто до Віри залицявся. Їх осіб сім набралося. — І, посміхнувшись, додаю: — Усе по лінії її роботи, так би мовити.

— Про фотографію, дивись, не забудь. Можливо, хтось із них знятий. Чого на світі не буває.

— Перевіряю. Будьте спокійні. — Я зітхаю. — На жаль, Ніна нікого з них не знає. І Поліна Іванівна теж. І Люба. Тепер тільки на шкільну Вірину подругу маю надію, дуже близьку подругу. Але її ще знайти треба — ні прізвища, ні адреси.

— От і шукай.

Ні, Кузьмич нічого мені не пробачив. Хоч я, як і раніше, не розумію, у чому моя провина перед ним. У тому, що я мав рацію? Чи в тому, що він справді старіє і дещо вже не відчуває?

Я рішуче підводжусь, гашу сигарету й одягаю пальто.

Чергова машина, за лічені хвилини підкидає мене до будинку, де жила Віра. Звідти я й починаю свій розшук.

Перший мій візит — до школи, де вчилася Віра. Школа ця зовсім недалеко від її дому.

— Вірочку я пам'ятаю, — посміхається літня жінка, колишня вчителька Віри Топіліної.

— Ах, яка чудова дівчинка була! На випускний вечір до нас приїхав тоді маршал. І Вірочка піднесла йому квіти від класу. А він її поцілував і квіти віддав їй. І сестру Вірочки пам'ятаю. А як Вірочка живе, не знаєте?

У мене не повертається язик сказати їй правду. Я відчуваю, якого болю завдам. Але й приховувати те, що сталося, нерозумно. І все-таки я досить невиразно бурмочу:

— Не знаю. Мені от Катрю треба розшукати, вона дружила з Вірою.

— Катря Стрілецька… Теж дуже славна дівчинка, — каже жінка і посміхається якимсь своїм спогадам. — Заводійкою була і пустункою надзвичайною.

Я записую адресу Катрі Стрілецької.

Це зовсім недалеко, у завулку, в якому я вже був, розшукуючи школу.

Катря Стрілецька живе у старенькому двоповерховому будинку, що вріс у землю в найдальшому кутку великого подвір'я, і дерева