Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Ви така гарненька, поцілуйте мене!

Вона взяла його за вуха й поцілувала в чоло.

В цю мить танці припинилися, й на місце капельмейстера з'явився красивий юнак, занадто огрядний, з білим, як віск, обличчям. У нього було довге чорне волосся, до плечей, як у Христа, лазурова оксамитова жилетка, гаптована великим пальмовим віттям, бундючний, мов у павича, і дурнуватий, ніби в індика, вигляд; віддавши уклін публіці, він заспівав пісеньку. В ній селянин розповідав про свою мандрівку до столиці; артист співав нижньонормандською говіркою, вдаючи п'яного, а після приспіву:

Сміх і танці й дивовижа

В тій злиденності Парижа! —

щоразу розлягалося тупотіння, як вияв безмірного захоплення публіки. Дельмас, майстер «виразного співу», був занадто спритний, щоб дати тому захопленню охолонути. Йому швиденько піднесли гітару, і він жалібно проворкував романс під назвою «Брат албанки».

Слова нагадували Фредерікові пісню, яку співав на пароплаві між двома колісними кожухами арфіст у лахмітті. Його погляд мимохіть зупинявся на подолі сукні, що метлялася перед ним. Після кожного куплета йшла тривала пауза, і легіт вітерцю між деревами здавався гомоном хвиль.

Мадмуазель Ватназ, розхиливши гілки вовчих ягід, що заслоняли естраду, пильно розглядала співака; її ніздрі роздималися, очі примружились, і вона ніби поринула в зосереджену втіху.

— Прекрасно! — сказав Арну. — Тепер я розумію, що вас привело цього вечора в «Альгамбру»! Вам, голубонько моя, подобається Дельмас.

Вона не хотіла признаватися.

— Ох, яка сором'язливість! — І, показуючи на Фредеріка, додав: — А може, то задля нього? Ви промахнулися. Нема хлопця скромнішого!

Решта, шукаючи свого приятеля, ввійшли й собі в зелену альтанку. Юссоне познайомив їх. Арну запропонував усім сигари й почастував компанію шербетом.

Мадмуазель Ватназ, побачивши Дюссардьє, почервоніла. Вона невдовзі встала й подала йому руку.

— Ви мене не впізнаєте, пане Оґюсте?

— Звідкіля ви її знаєте? — спитав Фредерік.

— Ми разом служили в одній крамниці, — відповів той.

Сізі смикнув його за рукав, і вони вийшли; ледве встигли вони піти, як мадмуазель Ватназ стала вихваляти характер Дюссардьє. Вона навіть додала, що він «обдарований незвичайним серцем».

Далі мова перейшла на Дельмаса, що завдяки своїй міміці мав би успіх і в театрі; й почалася суперечка, в якій згадувалися мішма Шекспір, цензура, стиль, народ, виручка театру Порт Сен-Мартен, Александр Дюма, Віктор Гюґо та Дюмерсан. Арну був знайомий з кількома знаменитими актрисами; молоді люди нахилилися до нього, щоб краще чути. Але гуркіт музики покривав його слова; а тільки-но закінчувались польки чи кадриль, усі кидалися до столиків, підкликали офіціанта, сміялися; в гущавині листя бахкали затички від пляшок пива, газованого лимонаду; жіноцтво кудкудакало, наче кури; траплялося, двоє панків хапали один одного за барки; було затримано злодія.

Музиканти заграли галоп, і пари наповнили алеї. Захекані, з почервонілими й усміхненими лицями, вони мчали у вихорі так, що аж сукні й фалди сюртуків розліталися в боки; дедалі гучніше ревли тромбони, темп прискорювався; за середньовічною монастирською огорожею почувся тріск; то розривалися ракети; закружеляли сонця; смарагдове сяйво бенгальських вогнів на одну хвилину освітило сад, і при згасанні останньої ракети натовп глибоко зітхнув.

Розходилися повільно. В повітрі плавала хмарка порохового диму. Фредерік і Делор'є крок за кроком посувалися в юрбі, як раптом перед ними постало видовище: Мартінон допоминався здачі біля вішалки, де зберігалися парасольки; він супроводив якусь років п'ятдесяти, негарну, пишно зодягнену даму, представницю невідомо якого суспільного прошарку.

— Цей жевжик, — сказав Делор'є, — не такий собі простак, як можна гадати. А де ж Сізі?

Дюссардьє показав на шиночок, в якому вони побачили нащадка лицарів за чашею пуншу в товаристві рожевого капелюшика.

Юссоне, що кудись був зник хвилин п'ять тому, з'явився знову.

Молода дівчина, яка спиралась на його руку, голосно називала його «мій котик».

— Ну, годі! — осмикнув він дівчину. — Перестань! Непристойно на людях! Краще називай мене віконтом! Це буде вишукано, як за Людовіка Тринадцятого, за часів, коли ходили в м'яких чоботях, це мені до вподоби. Так, мої любі, ось моя давня пасія! Миле дівча, правда ж?

Він узяв її за підборіддя.

— Привітай цих панів! Це сини перів Франції! Я вожу з ними знайомство, щоб мене призначили послом!

— Який ви жартівник! — зітхнула мадмуазель Ватназ.

Вона попросила Дюссардьє провести її додому.

Арну подивився їй услід, потім повернувся до Фредеріка:

— Подобається вам ця Ватназ? Зрештою, ви в таких ділах невідверті! Гадаю, ви приховуєте свої захоплення?

Фредерік, геть побліднувши, став присягатися, що нічого не приховує.

— Таж невідомо, чи маєте ви коханку, — провадив Арну.

Фредерікові хотілося назвати наздогад абияке ім'я. Та все це могли переповісти їй. Він одказав, що справді в нього немає коханки.

Торговець покартав його за це.

— Сьогодні ввечері вам трапилася добра нагода! Кожен вертається звідціля з жінкою. Чому ж ви не зробили, як інші?

— А ви? — сказав Фредерік, не стерпівши такого чіпляння.

— О! Я, мій любий! Тут є різниця! Я ж вертаюся до власної жінки!

Він покликав кабріолет і зник.

Приятелі подалися пішки. Віяв східний вітерець. Обидва мовчали. Делор'є шкодував, що не «блиснув» перед видавцем журналу, а Фредерік поринув у тугу. Нарешті він зауважив, що бал видався йому безглуздим.

— А хто винен? Якби ж ти не покидав нас для свого Арну!

— Ет! Усе, що б я не затіяв, було б зовсім ні до чого!

Але в клерка були свої теорії. Щоб чогось домогтися, досить лише сильно захотіти.

— Однак сам ти щойно…

— Чхати я хотів на те! — вихопився Делор'є, обриваючи натяк. — Стану я зв'язуватися з бабами!

І він заходився викривати їхню манірність, їхню тупість; одне слово, вони йому осоружні.

— Та не хизуйся! — сказав Фредерік. Делор'є замовк. Потім раптом запропонував:

— Хочеш, ідем у заклад на сто франків, що я вкоськаю першу-ліпшу?

— Згода!

Першою трапилась їм брудна жебрачка, і вони стали втрачати надію, як раптом посеред вулиці Ріволі побачили високу дівчину з пакуночком у руці.

Делор'є підійшов до неї під арками. Вона метнулася в бік Тюїльрі й невдовзі вийшла на площу Каруселі, оглядаючись праворуч і ліворуч. Потім кинулась за фіакром; Делор'є наздогнав її. Він ішов поруч неї й розмовляв, красномовно жестикулюючи. Нарешті вона взяла його під руку, і вони попростували вздовж набережних. Дійшовши до Шатле, вони хвилин двадцять походжали туди-сюди по тротуару, немов два матроси на