Читати книгу - "Термінатор"

— Ви додзвонилися до неї?

— До Коннор?

— Так.

— Поки що не змогли.

Трекслер відсунув чашку та знову поновив у пам’яті умови цієї задачі з багатьма невідомими. Нічого нестерпнішого за відчуття власної безпорадності для нього не існувало. І ось на тобі! Лишалося сидіти та чекати з моря погоди.

— Висилайте наряд, — наказав він.

Вукович нарешті відірвався від своїх документів. Він надто добре знав свого шефа, щоб зрозуміти, що станеться після цього. Вони й без того зробили все можливе. Він би заспокоївся, чи що? Розпочав би медитувати, мастурбувати — що завгодно, лише б не тиснув похмурою мовчанкою, яка щосекунди могла закінчитися непєредбачуваним спалахом.

— Я вислав наряд, — миролюбно відповів Вукович. — У квартирі не відповідають на дзвінки, з адміністрації будинку на місці немає нікого.

Трекслер, за звичаєм, не слухав його.

— Зателефонуй їй.

— Щойно телефонував.

— Зателефонуй ще раз!

Вукович із приреченим виглядом набрав номер, який вже вивчив напам’ять. Трекслер витяг ще одну пластинку жувальної гумки і додав її до тієї, яку вже перемелювали його щелепи. Потягся по цигарку. Пачка порожня. Чортівня!

— Дай цигарку.

— Ви що, навчилися палити по дві поспіль?

Вукович вказав на «Пел Мел», що куріла в шефовій руці. Трекслер з непідробним подивом поглянув на цигарку, ніби вперше її побачив. Замислено знизав плечима і глибоко затягся.

— Та сама дурня, — кинув Вукович, у черговий раз поспілкувавшись із автовідповідачем, що весело теревенив голосом Джинджер.

Вукович поглянув на Трекслера. Той сів на краєчок свого столу і замислено тер скроні.

— Що таке?

— Знаю, як вони назвуть свої плітки. Уявляю собі чергову маячню в завтрашніх заголовках. «Убивства за телефонною книгою». Чого ще чекати від цих недоумків?!

Трекслер спересердя розчавив каблуком недопалок і знову поринув у роздуми.

У ставленні до рідної преси Вукович цілком солідаризувався з ним.

Такі огидні справи, як ця, справжня знахідка для газет. Вукович вкотре переглядав документи, гортав звіти, вдивлявся у фотографії, намагаючись відшукати ключ до розуміння справи і таємно сподіваючись, що проґавив якусь важливу деталь і ось-ось на нщ натрапить. Аж ніяк.

Трекслер рвучко підвівся.

— Куди ви?

— Зроблю повідомлення для преси. Нехай ці віслюки хоч раз для нас попрацюють!

Лейтенант знову пожвавішав. Поправив краватку, струсив з костюма попіл. І що найнеймовірніше: щиро усміхнувся.

— Якщо вони оприлюднять його в одинадцятигодинних новинах, то можливо, вона ще зателефонує.

Трекслер зняв масивні окуляри та засунув їх до кишені.

— Як я виглядаю?

Вукович зміряв шефа критичним поглядом.

— Як останній фраєр, босе.

— А не пішов бити… — беззлобно вилаявся Трекслер, відчиняючи двері з виглядом людини, що стоїть на порозі до пекла.

Пальмовий квартал. Жасминова вулиця, будинок 656,

8.05 вечора

У квартирі на другому поверсі Мет регулював плеер, виявляючи при цьому неабияку вправність, тобто враховуючи пікантність моменту. Тіло Джинджер вигиналося під ритм музики. З навушниками вона не розлучалася навіть у ліжку. Це кохане тіло затягувало Мета у болісно-солодкий ритм коливань, де йому потрібно було лише поринути у вир припливів і лежати, трохи піднявшись на руках, щоб не розчавити Джинджер усіма своїми фунтами. Музика та Джинджер довершували решту. Це було чудово.

У двері настирливо дзвонили. Ну-то й що? У вухах Метові гримотіли Ніагарські водоспади і шугали з захмарних висот до їхньої бездонної глибини. Уже було чути, як у сусідній кімнаті подає сигнал автовідповідач, на який марно телефонував сержант Вукович.

Лос-Анджелес, Центр, піцерія Стокера, 10.08 вечора

Сара стежила поглядом фахівця за тим, як працює маленька непоказна офіціантка, що несла їй замовлену піцу, обережно маневруючи поміж жвавих галасливих відвідувачів. Вона тримала тацю так незграбно, що було цілком зрозуміло: страва ляпнеться на підлогу, і замовленої піци Сарі не скуштувати. В усякому разі Сара була до цього готова. Це буде гідним завершенням такого мерзотного дня! Як це не дивно, забамбулена офіціантка віднайшла в собі сили, щоб шугонути з дороги кремезних хлопців-металістів, від чого їхня блискуча збруя здивовано задзеленчала.

Ресторан заповнювався людьми. Сюди приходили товариством посидіти й відзначити щось у колі друзів, обговорити справи. Спостерігаючи за ними, Сара особливо гостро відчула свою самотність. Вона прийшла сюди тому, що сюди вчащали Джинджер з Метом. Хоча сьогодні їх навряд чи витягнеш з ліжка. Сара поглянула на офіціантку та підбадьорливо їй усміхнулася, немов говорячи: «Сама знаю, як воно тобі».

Принесена піца була з анчоусами, а вона замовляла з грибами. Сара зітхнула. Перед цим вона примандрувала у незнайомий район і потрапила до кінотеатру «Піквуд». Пішла на перший-ліпший фільм. Це виявилася комедія з Бертом Рейнолдзом: комедія з гонитвою на автівках… Сара висиділа до кінця сеансу, хоча фільм їй не сподобався. У мороці зали вона не побачила чоловіка в поношеному брудному одязі. Він сидів за два ряди від неї і не зводив з дівчини блискучих очей. Пішов за нею на стоянку, зачекав, доки вона сяде на мотоцикл та рушив слідом.

Сарі свого клопоту вистачало, щоб звертати увагу ще й на нього. Раптом здалося, що назвали її ім’я. Вона мимоволі повернулася, сподіваючись побачити Мета. Але з’ясувалося, що ім’я пролунало з телевізора над стійкою бару. Коментатор повторив її ім’я, підкреслюючи своїм категоричним тоном важливість повідомлення. «Ні, — подумала вона, — я тут ні до чого. Мабуть, ідеться про вбиту жінку, яку теж звали Сара Коннор». Внутрішній голос попередив її, що всі незбагненні збіги обставин якимось чином стосуються її, тож варто відірватися від стільця і…

Облишивши пиво та міс Коннор, вона прожогом метнулася до екрану. Двоє молодиків у светрах з університетською символікою, що опинились поряд із Сарою, з цікавістю поглянули на дівчину. Вони не помітили жаху в її очах, коли диктор повідомив:

— Поліція відмовляється прокоментувати безумовну подібність обох злочинів: вбивства мешканки Студіо-сіті сьогодні вранці та трагедії у Генкок-парку, що сталася близько двох годин тому. Жертвою останньої стала Сара Гелен Коннор, двадцятичотирирічна секретарка. Імена обох загиблих майже збігаються…

Хтось запропонував перемикнути програму, але щойно бармен потягся до телевізору, залою пролунав несамовитий крик: «Не смій чіпати!» Сара й не сподівалася, що здатна так верещати. Один із хлопців, що стояли поруч, від несподіванки ледь не впустив склянку. Бармен злякано відсмикнув руку від екрана і ошелешено вирячився на дивну. відвідувачку.

Вплинуло! Нехай лише спробують торкнутися перемикача, вона ще й