Читати книгу - "Чорна Рада. 1663"

лівобічан справжнє народне обурення. Серед козацтва на лівому березі викликало колосальне незадоволення прибуття все нових царських воєвод, які залогами стали в містах, а з ними — царських урядників, які переписали лівобережне населення, зареєстрували його достатки й стали збирати податки грішми, хлібом, медом і всілякими іншими добрами. Українські селяни й міщани поволі потрапляли в цілковиту залежність від царської влади, почався процес закріпачення до цієї пори вільного населення Лівобережжя. Ненавиділа Брюховецького й козацька старшина, з представниками якої він поводився зверхньо й підступно. Незгодних він просто заарештовував і відправляв до Москви, звідки їх засилали до Сибіру. Відомо, що Брюховецький сварився навіть з московськими воєводами, зокрема з київським — князем Шереметєвим. Отже, вибух загального гніву міг будь — коли змести лівобережного гетьмана — варто було з'явитись нагоді.

Користуючись цими обставинами, Дорошенко ще наприкінці 1665 року робив спроби поширити свій вплив на Лівобережжі. За відсутності Брюховецького, який на той час був у Москві, правобережний гетьман спрямував на Лівобережжя козацькі загони, що мали створити плацдарм для подальшої боротьби з Брюховецьким. Одночасно Дорошенко проводив і досить велику агітаційну роботу з місцевим населенням лівого берега Дніпра. Універсали, розповсюджувані на Лівобережжі, закликали козацтво й поспільство визнати владу правобережного гетьмана і відібрати булаву в Брюховецького, що, на думку Дорошенка, було вкрай необхідним для об'єднання розділених частин України. На початку 1667 року Петро Дорошенко планував виступити з усіма своїми полками на Лівобережжя. Цілком можливо, це рішення могло б залишити рішення Чорної ради в минулому, об'єднавши Гетьманщину під сильною й справедливою рукою. Але планам Дорошенка не судилося зреалізуватись — уже в січні 1667 року Московське царство і Річ Посполита завдали Україні страшного й підступного удару, який визначив особливий характер подальшого розвитку подій. Наслідки цього удару український народ відчував не одне століття і, можливо, відчуває до нашого часу. Таким ударом стала так звана «Андрусівська угода», що н без відома української сторони Московське царство уклало з Річчю Посполитою, закінчуючи багаторічну війну. У ньому йшлося про припинення війни, що й Москва вела, виконуючи свої зобов'язання ще перед Богданом Хмельницьким. Угоду було підписано 30 січня 1667 року в селі Андрусів під Смоленськом, терміном на тринадцять з половиною років. Поза всяким сумнівом, до миру з Москвою поляків змусили рішучі дії Петра Дорошенка на Правобережжі, а також уже згадуваний нами заколот Єжи Любомирського проти королівської влади, що охопив значну територію Речі Посполитої й сильно підточив сили, такі потрібні Польщі для подальшого ведення війни. Річ Посполита фізично була неспроможною продовжувати війну і не знайшла для себе нічого кращого, аніж розміняти Україну, розподіливши її землі з Московським царством по лінії Дніпра. Справедливим є твердження, що саме «Андрусівська угода», ставши логічним наслідком Чорної ради, фактично припинила існування незалежної гетьманської України, перетворивши й на дві залежні від сусідніх країн території.

За умовами договору:

1) було припинено польсько — московську війну (1654–1667 рр.);

2) перемир'я між Річчю Посполитою і Московським царством мало тривати 13,5 року;

3) під владою Московського царства залишалась Лівобережна Україна, Сіверські землі з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

4) у складі Речі Посполитої залишалася Правобережна Україна (крім Києва);

5) Київ з околицями на два роки передавався Московському царству (однак текст угоди містив низку зауважень, що давали можливість залишити Київ за Московським царством навіки);

6) Запорозька Січ мала перебувати під колегіальною владою Московського царства і Речі Посполитої;

7) царський уряд зобов'язувався виплатити Речі Посполитій компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні — один мільйон польських злотих;

8) Річ Посполита і Московське царство були зобов'язані в разі татарських набігів на Україну спільно виступати проти Кримського ханства та Оттоманської Порти. (Відомо, що саме цей пункт викликав ворожу реакцію турків, підсилену підтримкою низки європейських країн, зокрема Англії, Франції, Нідерландів та Австрії.)

Зайвим буде казати, що умови перемир'я викликали надзвичайно велике незадоволення в українському суспільстві. «Андрусівський договір», порушивши умови Переяславської ради та відповідних договорів із гетьманами Богданом Хмельницьким, Юрієм Хмельницьким і навіть «підніжкою царською», Іваном Брюховецьким, офіційно дозволив поділ території Гетьманщини на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну.

Яскравим свідченням ігнорування української гетьманської влади є те, що під час підписання «Андрусівської угоди» про підготовку московсько — польського договору в Україні й не знали. В Андрусів не були запрошені ні гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький, ні правобережний гетьман Петро Дорошенко. Тобто, якщо під час Чорної ради Москва, хоч і відверто заявляючи, що вона буде самостійно вирішувати внутрішні українські справи, таки спиралась на владу гетьмана, то тепер вона просто відбирала в Польщі шмат землі, не зважаючи на внутрішню, українську, владу.

За таких умов гетьман Дорошенко просто вимушений був розпочати боротьбу з обома державами, які роздирали створену Хмельницьким Гетьманщину. Розуміючи, що потрібно діяти швидко і шукати союзників поза межами Московського царства і Речі Посполитої, він уклав союз із Кримським ханством, а також пішов на зближення з Туреччиною. Слід зауважити, що гетьман Дорошенко, якого російські, а потім і радянські історики звинувачували у відкритій ворожості Росії, надавав також великого значення переговорам із Москвою, під час яких домовлявся щодо протекції московського царя за умови об'єднання етнічних земель України й посилення на них гетьманської влади. Ці переговори зазнали невдачі, і не лише через ворожість Дорошенка: Москва не вважала за потрібне йти на будь — які поступки українській владі, іноді шкодячи своїм же інтересам.

Уже на початку лютого 1668 року на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. Ним, не вагаючись, скористався Петро Дорошенко. Він, підтриманий значною частиною населення Лівобережжя і місцевої козацької старшини, швидко усунув від влади Брюховецького й об'єднав козацьку Україну. У червні 1668 року загальна козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України.

Здавалося б, Гетьманщина нарешті отримала можливість почати своє політичне життя з нової сторінки, залишивши позаду такі сумні події, як Чорна рада, укладення «Московських статей» і «Андрусівської угоди». Але, як то кажуть, не судилось. Геополітична ситуація була вкрай несприятливою для козацької держави. Московське царство, що стрімко набирало впливу, перетворюючись на імперію, а з ним і Річ Посполита, котра все ще не хотіла визнати власної неспроможності диктувати Україні свою волю, нізащо не хотіли поступатись досягнутими в «Андрусівській угоді» домовленостями. Додавав хмизу в багаття громадянської війни й одвічний розбрат української козацької старшини, котра за власною вигодою просто не помічала, що втрачає власну країну. Тож дуже скоро гетьман Дорошенко змушений був вести війну на кілька фронтів — окрім Москви і Варшави ворожу позицію щодо нього зайняла Запорозька Січ, котра