Читати книгу - "Сині двері зліва"

стрибнувши на засніжений парапет мосту, над самим річищем проспекту Перемоги, він, обережно оминаючи рекламні щити, пробирався до цілі. І за якихось десять-тринадцять хвилин стояв під козирком спорттоварів, одразу за піцерією, коло банку та магазину меблів.

Ніколая ніде не було. Можливо, десь він і був, але явно не давав про це знати. Певно, він з іншого боку піцерії, або на розі, біля банку, чи трохи далі, де розміщена зупинка, — коло магазину меблів, чи взагалі під авіакасами.

— Ей, шановний, шановний! Ага, ви! Не підкажете, де тут авіакаси?

— Тут немає авіакас.

— А де найближчі?

— На площі.

— Якій площі?

— Перемоги!

— А тут точно немає?

— Тут є тільки спортивний магазин, піцерія. А, є ще банк. Ну і магазин меблів, звичайно. А кас, тим більше авіа, немає.

— Дякую!

— Та нема за шо. Зі святом!

— А? А, ну да…

І шановний зник у безпомічній круговерті пальт та серпантину.

Може, ще не прийшов? Мабуть, не прийшов.

— Астарожна-а! — загорланив хтось із натовпу, і над головами людей розірвалася якась салютинка.

— Aт, мать твою!

— Куди преш, падла!

— Падла?

— Расія! Лєта! Латерєя!

— Аптека! Уліца! Фанарь!

— Страну до ручкі довєлі!

— Сукі, нє давіте!

— Хто тут суки? Ви! Шануйтеся!

— А, ета ти, мудазвон щирий!

— Я патріот!

— Ти ніщєброд! Хохлосрач нєдодєланий! Мало вас в тріцатих пєрємарілі.

— Я в таборах був.

— Мало ти там бил! Бандеравєц.

— А ти — ворожою мовою! Хазар!

Нашого головного героя притискали до дверей магазину, він уперто мовчав, терпів, намагався виглядіти Ніколая, якого зроду не бачив, але однаково зазирав кожному до очей, чекаючи зустрічного погляду розуміння.

За кілька хвилин він уже почав кричати:

— Ніколай! Ніколай! Це я, новенький.

З натовпу підключились:

— Ніколай!

— Ніколай!!!

— Ніколай!!!!!!!

«Цього мені тільки бракувало», — подумав наш головний герой.

— Ей, народ, а по домам нє хотітє разбєжаца? — викрикнув хтось.

— Да ради билі би!

— Я когда с работи в Вішньовоє єду, так тоже не протів разбєжаца, только на Саксаганского в такой пробке стою! Попробуй тут разбєжись.

— Ніколай!

— Ніколай!

Наш головний герой уже зрозумів, що ніякого Ніколая він тут не дочекається, та й якби дочекався — поговорити з ним не вдалося б однозначно. Тут не те що говорити — кричати не виходило. Вибиратися, треба було терміново вибиратися, але натовпу все прибувало і прибувало. Рушати через міст не було ніякого сенсу — надто багато там злилося вже людей і машин, вони були навіть на парапетах та ліхтарях. Плакали діти. Господи, хто взяв із собою дітей?

— Ну шо, антихрист цей, душа аспідова, людей із собою на той світ забрати хоче!

— Ага, як у березні п'ятдесят третього!

— Та полная нєразбєріха!

— Домой, люді, домой отпустітє!

— Попробуй отпустісь…

— Панове, та це ж щось неможливе!

— Ей, урод, шапку отдай.

— Кашельок! Тут же мій кашельок був!

— Кірпіч, вєрні бабушке кашельок.

— Га-га-га!

— Не смішно ж, людоньки!

Да-а, вибиратися було необхідно. Тільки як? І жодної душі знайомої, жодної тобі кровинки!

— Та тут столько кровіщі! Господі, людей о стєнкі размазиваєт!

— Ей, там! Разбредайтесь! Прахадітє!

Пройдеш тут, зараз тут не те що пройти, тут проповзти було неможливо.

— На майдане в две тищі чєтвьортом такого нє било!

— Тогда ж за ідею стоялі!

— А сейчас не за ідею?

— Сравніл жопу с пальцем!

— Я щас тібє жопу с пальцем сравняю!

— Ніколай!

— Ніколай!

Наш головний герой почав повільно проштовхуватися, але під ногами побачив чиюсь голову.

— О господи! — викрикнув він. — Тут голова!

— Тут скрізь голови! — відповіли йому звідкись.

— Тут відірвана голова!

Він хотів ще щось додати, можливо, вставити якусь доречну метафору, але ззаду хтось піджав, перед очима в нашого головного героя замаячила чиясь нога, за нею — рука, він відчув різкий удар у потилицю, хтось наступив йому на спину, щось хруснуло, щось бабахнуло, знову звідусіль загасали петарди, салюти, пекарі з булочно-кондитерського комбінату — і знову салюти, салюти, м'ясисті нарости і всипані гречкою, немов попелом, голови.

— Страну до ручкі довєлі, - почувся шепіт, усе обірвалося, лишилися тільки — поліетиленові пакети, трохи крові, чиясь нога у валянку, обгортка від «снікерса»…

І все…

Невдалий діалог

— Допригався?

Наш головний герой зі скрипом відкрив очі. Скрипіли і зуби.

«Може, глисти», — подумав наш головний герой.

— Ніколай… — прохрипів він.

— У тебе щось із кранами?

Над нашим головним героєм стояла Рита Львівна. Наш головний герой лежав на пильному дивані в квартирі номер два. Хотілося пити. Води. Або краще ряжанки. Нестерпно! Але та нестерпність була химерною, адже ряжанки зараз ніхто нашому головному герою не підніс би — велика цаца! Тому довелося терпіти, а терпіння з нестерпністю, як відомо, опонують одне одному.

— Допригався? — знову почувся голос. Писклявий голос. Якщо наш головний герой нічого не плутав, то цей голос належав Римі, єдиній наймолодшій донечці Рити Львівни. Десь на кухні чулося бурмотіння Артура. Той набирав у чашку воду.

— Водички, — тихенько вякнув наш головний герой.

— Артур!!! — крикнула Рита Львівна. — Принеси йому водички.

— Уже несу… — І за мить його видовжена фігура з'явилася в полі зору нашого головного героя. Фігура протягувала чашку з водою.

— З-під крана? — скривився наш головний герой.

— Яка є, - зітхнув Артур і шморгнув червоним, немов вишневий компот, носом.

— А потім глисти…

— Пий мовчечки.

— Дякую.

П'ючи воду, він намагався розібратися з хронологією подій, а крім того, з'ясувати для себе, що йому снилося, а що дійсно відбулося. Але голова розколювалася, немов його рідна держава.

— Мер живий? — запитав він.

— Мер, швидше за все, мертвий, — задумливо відповіла Рита Львівна.

— Люди на вулицях скачуть?

— Це ти доскакався!

— Я? Ні, я про натовпи…

— Які натовпи?

— Ну, про початок березня п'ятдесят третього…

— Що ти верзеш?

— Нічого.

— Що ти мелеш?

— Нічого.

— Що ти варнякаєш?

— Нічого.

— Ти хочеш сказати, що ти мовчиш?

— Ні, боже збав! Не мовчу! В жодному разі! Ніяким чином… Просто… просто хотів упевнитися, що ніхто на вулицю не вискакував.

— Ти вискакував!

— Я?

— Ні, Юра!

— Який Юра?

— Господи, конюх, ти недоношений чи з Драбова?

— Ні, я з-під Носівки. Значить, привиділося. А як я тут? Чому я такий?

— Який?

— Ну…

— Безпорадний?

— Приблизно.

— Не пам'ятаєш?

— Зовсім.

— Аніскільки?

— Ані…

— Артур, розкажи йому, мені нервів не вистачає на цього ідіота.

Артур випрямив спину, хруснув кістками й розказав, що наш головний герой вийшов на вулицю, хотів було перебігти через дорогу, але послизнувся на крижинці й гепнувся, а тут ще й «жигульонок» не встиг загальмувати як слід, внаслідок чого лишилися сліди від ушкоджень на голові та спині.

— А Рима? Ти до мене заходила? — запитав він у явно