Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Знаєш,— тихесенько навіть без акценту сказав Єжи після тривалого мовчання,— у процесі купання у морі є щось таке архаїчне, первинне, ніби повернення в лоно праматері, у колиску всього живого... Ти відчуваєш, як воно поглинає, пригортає? Яка туга й тепла вода, як заколисує.

Я кивала, роздумуючи, звідки оце таке з’явилося в його рудій кучерявій голові, не придатній для роздумів. Певно, вичитав десь і запам’ятав. У мене було кілька знайомих, що зумисне зубрили місткі й меткі фрази, які потім видавали за свої. З такими людьми краще не мати справи, бо це — біороботи, що самі себе програмують.

Я погоджувалася, воліючи не псувати тонку аж до музичності атмосферність моменту, яку Єжи віртуозно виплітав.

Ми базікали довго, доки не прикінчили ту пляшку. Говорив Єжи, клав епітети на метафори, я ж у більшості випадків відмовчувалась і усміхалась, дрейфила видати, що просто зависла на ньому. Якесь чисто естетичне благоговіння. Мені терпко і водночас солодко було уявити, що до цієї досконалості можна торкатися пальцями, м’яти 'її, штовхати, бити, різати, гладити, щипати, кусати, облизувати й цілувати її. А уявити, як з цією божевільною красою на собі можна ходити і жити й поготів нереально.

І тоді я щиро була переконана, що мізки для красивої істоти, хай то буде чоловік чи жінка, річ абсолютно непотрібна, апендиксна, чимось навіть близька до вади.

Усе ж вмовила Єжи ночувати у «Бурундучарі». Він звідкілясь приволік свою карематку, постелив зліва від мене й умостився просто так, у джинсах і футболці. Я накрила його своїм махровим рушником й під голову підсунула велику циганську спідницю. Як мале дитя просто.

Сама застібнулася на зіпер у спальнику — страшна мерзлячка.

Певно, всі дівчата заздрили мені цієї шаленої ночі: всього шість хлопців на табір, двох з яких поцупила собі до намету.

Ранком увесь табір прокинувся від ґвалту: «Что за фігня, кто випіл наше віно?!». Інший голос: «Ідіотка! Какого било єго оставлять на уліце?!». Перший голос: «Не крічі на мєня! Не крічі на мєня! Я думала, нікто не вазьмьот! А там уже только пустая бутилка...». Другий: «Дура!». Перший: «Сама дура!».

Ми з Єжи лишень тихенько-тихенько звивалися від сміху в наметі. Октябрьов продирав очі, сонно і по-дитячому прицмокував губами, нічого не розумів і, дяка богу, нічого не питав.

Я повернулася до холодної майстерні. Тут батареї всього дві й ті опецькуваті та старі. Мені хтось казав, що можна викликати сантехніків чи ще кого і чистити радіатори. Але навіщо?

Це єдине моє житло у цілому світі, місце, котре належить мені. Але таки не є повноцінною домівкою, не є обителлю і сховом.

Я поскидала свої квіти у відро з водою. І допіру отепер помітила, що на одному величезному букеті цнотливих вишневих троянд була маленька листівочка, де виведено почерком людини, що вже і не пам’ятає як тримати ручку, лишень мишку: «Анна. Щиро».

Ти дарувала мені троянди...

Анна. Мій янгол. Дякую.

Я люблю своє крісельце, в якому ховаюся від світу. Його нам лишила попередня власниця майстерні — скульпторка, схожа до Вів’єн Вествуд. Я би мріяла сказати, що крісельце було таким само епатажним, що і його власники, але це не було правдою.

Коньяк, що його запхнула чиясь благодійна розуміюча рука, став у нагоді. Я відкрутила пробку й залила у себе кілька кривих ковтків.

Колись мені виписували за те, що я зіпсувала Єжи, привчила його пити. Нікого я не привчала! Я ж не садовила його біля себе, не наливала, не прив’язувала і не примушувала. Він сам пив, лише сам. Ну, хіба що поруч зі мною. А я люблю пити. Ніколи не розуміла наркотиків, хоча деякі кажуть, що вони крутіші за алкоголь. Чим крутіші? Наркотики швидкі й гострі. Алкоголь же повільно їсть час. Ти ним займаєшся, ніби якоюсь вагомою справою. У мене є багато знайомих, що люблять випити. Ні, я не приймаю слова «алкоголик». Натомість як гарно звучить «питець»! Точно як митець! Я також маю кілька знайомих жінок, що випивають щодня. Кажуть, що дамський алкоголізм невиліковний. Хай кажуть, що хочуть. Це думка злих чоловіків. Коли жінка перестає бути справжньою жінкою, вона повертається кокетливим оком до пляшки. Наше суспільство будується так, що немає ані часу, ані шансу бути жінкою. Отже, все пов’язано.

Але з мене недолуга жінка, від самого початку. Я передусім істота, потім художник, а затим жінка. А там вже крадеться у хвості: матір, донька, дружина, громадянка, тварина.

Припалила масивну зелену свічку, що пахла милом з ароматом зеленого яблука. Від виючих протягів вогник сіпався, роздратовані тіні кидалися по усіх стінах і моєму тілі, роблячи форми химерними й чужими.

Я згадала, якими були доторки Єжи. Реалістично й чуттєво.

З усіх чоловіків, що мені випали, він, безумовно, був найкращим у плані інтиму. Як я вже казала, Єжи в усьому великий професіонал. Він точно знав як, що і де, скільки і коли. Йому була притаманною, власне, і досі властива та дивовижна суміш розривної брутальності й щемливої ніжності, за допомогою якої то зносив на такі вершини, що, здається, головою підпираєш двері у рай, то скидав на саме дно, у помиї та біль. Ніжність Єжи мала дитячу природу — йому необхідно було спочатку образити, а потім жаліти, милувати. Пристрасть Єжи відгонила чіткістю та розміреністю заводу та плану на