BooksUkraine.com » Сучасна проза » Прибутні люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Прибутні люди"

177
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Прибутні люди" автора Василь Іванович Захарченко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 99
Перейти на сторінку:
воно хмариться?

—Бачив, та тільки боявся дощ налякати.

У хаті було напівтемно й тепло. Баба поперевдягала всіх у сухе, витерла Марії й Грицеві мокрі голови.

—Грійтеся, курчата, — сказала, вона.

А дощ усе порощав у шибки, блискало у вікна, грякало з усієї сили прямо над двором, гриміло поза хатою, котило колісницею до Дніпра.

Прийшла й мати з колгоспу.

—Бач, і матір дощ прогнав з роботи. Хоч спочинеш тепер, дочко, — сказала баба.

—Та, може, хоч дух переведу, — мати була усміхнена, обличчя розпаленіло. Красива.

—Бігла оце проз нашу озимину. Зазеленіла, аж сяє, —говорила, віджимаючи воду з коси над тазиком.

—Підбадьоряться посіви. Ще б пару таких дощів, і були б з хлібом, — сказав дід Йосип.

Дідові слова були такі втішні, такі гарні, вони аж пахли свіжою хлібиною. Як на Великдень. От би ще пару таких дощів…

10

Після дощу все пішло в ріст. Росло, аж сміялося. Та не довго. Знову заповзялася спека. Небо як зав’язало. З ранку, бува, наче хмарки схвачуються, і сонце таке мляве й підбивається вгору швидко, ну на кілочку дощ… А до обіду й сліду не лишається від тих хмарок. Згоряють вони там чи що? Івана на все літо найняли пасти людську череду за двісті карбованців і пуд хліба. Іван сплів довжеленного хльосткого батога і вранці чути було з оболоні, як він ним випалює, завертаючи корів. За якісь півмісяця Іван зашкаруб на сонці й приросянських вітрах, споважнів. Його не обтяжували тепер домашньою роботою, мати старалася йому за вечерею підкласти ласіший шматочок і дивилась на нього з побожністю. Що не кажіть, а перший її помічник, живі гроші заробляє своїми босими ногами та ще й пуд хліба ж. Василько заздрив Іванові, інколи пробував випалити батогом отак солідно, стоячи на місці, як Іван, але в нього нічого з того не виходило. Батіг в’яло падав на траву, підступно звивався й діставав Василькових пліч, а то й по вухах попадало шкульким кінчиком. Тоді хлопець, одводячи руку з батогом, розкручувався, і коли батіг, розправляючись, зависав на відльоті над травою, різко сіпав за пужално. Повітря оглушливо розривалося. Задоволений Василько знову розкручувався, хльоскав.

—Буде вже тобі, —сповага казав Іван. — Аж зелений оно зробився. Ще занудить.

—Не занудить, — заповзято відповідав Василько й далі розкручувався, поки таки справді починало йому нудити. Тоді він сідав і зажмурявся, щоб не бачити, як іде околяса мигтючими зеленими, голубими пасмугами світ, як крутяться, летять кудись нестримно в ньому корови й голосіївські хати із садками.

—Ну що, навтішався? — питав Іван. — Кому казано, не балуйся.

Поважний він став, старший його брат.

Та Василькові не можна було довго затримуватися на пастівнику. Дома на нього теж роззявлялася робота, і він підхоплювався на ноги, ще заточуючись од крутіжу в очах, казав:

—Ну, я побіг.

Найперше й найголовніше — це треба було поїхати з Грицем тачкою в ліс по шиголля[1] на паливо зимою. І треба змотатися двічі до обіду і опісля двічі. Марія тим часом потроху полола їхній город за мостом.

На леваді перед дідовою хатою лежало бабине диво — наткані за зиму полотна. На початку весни вони були сіро-тютюнового кольору й майже зливалися з травою. Та перегодом починали ясніти на сонці, ясніти, вибілюватись, і вже лежали, мов хмари-помолодки. Були вони, мабуть, дивом і для курей як своїх, так і сусідських — баби Тетяни Гомоненчихи, що рахма лізли на цю бабину матерію, перемазували її лапами. Полотна весь день стерегли від курей Меланя та Галя.

Гриць любив поспати, мабуть, ще більше за Йвана, і Василько часто будив молодшого брата вранці. Лоскотав йому затоптану ще з весни сіру п’ятку. Гриць дригався, мурчав.

—Уставай.

—Мрм…

—Уставай! — зводив голос Василько. — Я вже он і коло череди побував, а ти все рутиш. Уже он і дівчата коло полотна, а ти боки відлежуєш. Чуєш?

—Мрм…

—Що я, сам їхатиму по шиголля? Уставай, бо так і огрію палюгою по п’ятах, — сердився Василько.

—Не огрієш… — озивався нарешті людською мовою Гриць. Протирав кулаками очі, розжмурявся й невинно, по-доброму посміхався до Василька, і Василько переставав сердитися.

Гриць нарешті схоплювався, хлюпав з кухля собі на руки, обережненько мокрими пальцями торкався очей, потім насухо втирався рушником. Снідав. Далі вони брали тачку, граблі, лантухи і вирушали до лісу. Торохтіли мостом. Гриць поглядав з мосту на висріблену сонцем воду, казав, позіхаючи:

—Оце б скупатися…

—Поїхали. В обід поплаваємо наввипередки. Може, й Іван пристане до нас.

—Якраз, — відмовляв Гриць. — Діждеш. Краще давай зараз. Тоді бідовенько й мотнемося в ліс.

Василькові й самому кортіло скупатися, бо вже припікало сонце, але він знав, що варто тільки влізти у воду, а потім так розманіжишся, що ніяким жигалом тебе ніхто не вижене на берег. А треба ж двічі обернутися з тим шиголлям.

—То я-ак?.. — спокушав Гриць розімлілим голосом.

—Ану, тягни. Давай ривчком! Ривчком! А в обід уже відведем душу.

—Мрм… — мурчав у відповідь Гриць, — Мало що до обіду може статися. Може дощ улити такий-ий…

—Ага, каміння з неба посиплеться.

Так вони минали міст, сріблястий осичник, а далі ні про що вже було й балакати. Проїжджали повз свою сумну хату із зарослим нетоптаним подвір’ям, гукали на город Марії в білій полотняній сорочці:

—Го-го, хазяєчкої Боже поможи!

1 ... 22 23 24 ... 99
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прибутні люди"