Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Перша — це орієнтація на тісну інтеграцію з Росією. Цю точку зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік України та Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна від одної. Однак на практиці економіки України і Росії вже понад десятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсяг українського експорту до держав ЄС перевищує розміри українського експорту до Росії.

Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії, як вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.

У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики Російської Федерації «СНД: початок чи кінець історії?» (1997) зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі»[20]. Представники політичного істеблішменту РФ, наближені до влади, постійно проголошували, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мігранян, О. Дутін), і обгрунтовували її геополітичну декомпозицію (розчленування), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та з нинішнім статусом „суверенної держави“ є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію».

У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти без'ядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.

Під час кризи навколо острова Тузли міністр оборони Росії С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу, «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії». Під час конфлікту навколо острова Коса Тузла Росія звинувачувала Україну в тому, що контроль України над цим островом та над Керченською протокою обмежує Росію в доступові до життєво важливих регіонів.

До 2003 р. О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую „великий договір“ між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке послаблення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.

З другої половини 1990-х рр. через корупцію та слабкість українського керівництва відбувався перехід ключових підприємств України, прямо зв'язаних з інтересами національної безпеки, зокрема з інтересами у сфері енергопостачання, у власність Росії. Як відзначав російський дослідник Андрій Окара, у Росії «акцент з геополітики переноситься на геоекономіку — російській державі явно не вистачає енергії, ресурсів і можливостей, щоб утримати пострадянські країни у сфері свого впливу. Вплив на Україну, Казахстан та інші держави СНД здійснюється у формі економічної експансії». За словами голови енергетичної компанії «ЄЕС Росії» Анатолія Чубайса, слід «давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той же самий Крим. І тоді на класичне запитання: „чи буде Крим нашим?“» — з'явиться виразна технологічна відповідь: «Так».

Російські інвестиції в економіку України, більша частина яких є непрозорими та тіньовими, сприяють створенню недемократичного та неринкового середовища в економіці України, що здійснює відповідну проекцію на політичні процеси в Україні. Демократизація політичного режиму України, яка є однією з першорядних потреб українського суспільства, не має позитивного значення для Росії. Росія не висуває жодних вимог до України у сфері демократизації політичного режиму в Україні як умови більш тісної інтеграції. Навпаки, Москва на виборах Президента України у 2006 р. підтримала перемогу однієї сторони, яка була визнана українським судом сфальсифікованою. Російські політики висловлюються за федералізацію, запровадження виборності глав регіонів України. Така позиція пояснюється не потребою демократизації, а насамперед бажанням послабити центральну владу в Україні та сприяти розпаду країни.

Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», до якої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактично затвердити на необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами Євразії є під великим сумнівом. Адже ці держави є відсталими і представляють політично та економічно неефективну модель суспільного розвитку. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком для учасників такого процесу ізоляцію цього простору від загальноцивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрату суверенітету тощо. Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники, зокрема Сергій Караганов, заявляли, що «необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу» нездатні самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це має стосуватися й колишніх радянських республік.

Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, що незалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо України. Росія завдяки організації різноманітних інтеграційних ініціатив (ЄЕП, Російсько-білоруський союз, ДКБ)