Читати книгу - "Сусід"

Намагалася дослухатись до свого серця, але воно мовчало. Чи я не вміла його чути, чи боялась? Видавалось, що воно у найскрутнішу мить взяло та й замовкло. Наче зачарована царівна в надії на свого принца, який поцілунком має її оживити. Де той принц?

Думками знову й знову поверталася до Володьки. Чи це доля всіх жінок жити у вічних сумнівах та роздумах, в яких чоловіки красені? Звідки взялася скромно обставлена квартира? Де ж тримає свій бездоганний гардероб, дорогі парфуми, бріоліни? Де поділася його червона холостяцька альфа-ромео? Чи це означає, що чоловік має шанс почати все з початку, а я разом з ним? Чи такого мені хотілося? Чому не можу прийти хоч раз на все готове? Кому дісталося те, що було до мене?

Раптом спогад вернувся до першого вечора в Туреччині. Там він був таким уважним і розкішним коханцем, що сьогодні вирішила на цьому спинитись. Все одно поки що не готова приймати кардинальних рішень, тож потрібно знайти хоч щось добре в тій ситуації, що склалась. Вирішила безоглядно віддатись чуттєвій насолоді, і ніжитись в обіймах красивого чоловіка доти, доки доля того захоче.

Наступним кроком потрібно буде подбати куди найкраще прилаштувати гроші, які тепер час від часу з’являтимуться в моїй шухляді. Зробити це так, аби про них ніхто не дізнався. Мабуть, відкрию рахунок для тітки Орисі. Про неї мало хто знає, бо вона зведена сестра моєї матері. Цим і скористаюсь.

Зрештою на неї оформлена двокімнатна квартира в спальному районі міста, яку здаю в найм. Гроші кластиму на той же рахунок. Це помешкання і ще одне малесеньке (в самому центрі) для себе, купила на виручені гроші за свою об’єднану квартиру. В цю мить вперше з вдячністю згадала Олега.

— Вибачте, а Вікторія Мик… — голос з дверей затнувсяся на пів слові, — тьху ти, я тебе не впізнав, Вікусь, — розгубленим тоном Володька.

Я встала з місця відвідувача і підійшла до нього. Внутрішнє роздратування не минало, але вже в ту мить розуміла, що зроблю для нього все, що попросить.

— Буду багата, або скоро заміж вийду. — Без емоцій процитувала народну мудрість.

Бажання дошкулити, вжалити, відімстити не тільки не покидало мене, але й зачаїлося і чекало служної нагоди. Правда, та моя помста мала бути дуже обережною та делікатною. Такою, щоб про неї знала лише я. Ого! Ніколи б не подумала, що можу бути таким стервом.

— А ти сама чого більше хочеш?

Чоловік лукаво дивився просто в очі і посміхався так, наче чувся всесильним магом чи персидським повелителем.

Ця його неприхована радість дратувала ще більше. А й справді, чого я хочу більше? Бути багатою чи заміжньою? Замужем я вже була — там ніколи нічого не відомо — це як купувати кота в мішку — ніколи не знаєш чим закінчиться.

А от багатою ще не була, хоч часто собі уявляла. Правда, мої уявлення дальше побутових речей не сягали. Мати гарний будиночок, порцеляновий сервіз на 12 персон, норкова шуба, машина, бажано позашляховик і… відпочинок на Канарах. Що далі, я не думала, бо й так не вірила в своє щастя. То, може, все-таки багатство? Щиро кажучи, мені б пасував третій варіант — заміж за багатого чоловіка, але про це мене ніхто не питав. Мабуть, такого не існує…

— Того першого… — Несміло промимрила я. Боялася, якщо голосно і впевнено скажу про це, то другого мені не бачити.

Як більшість жінок, намагалася всидіти на двох кріслах одразу.

— Справді?

Володька задоволено потер руки. Таке враження, що я проходила якийсь тест і зробила правильний вибір.

— А що? Цього я ще не пробувала. — сміливіше заговорила я, підбадьорена його поведінкою.

Чому б і ні? Чому не я? Не вважала себе аніскілечки гіршою від ділових жінок. Тих, котрих показують по телебаченню, в яких свої будинки, дачі, машини, няні, комерційні мережі і все, що хочеш, чого душа запрагне.

— Тод-і-і-і… — Володька щось подумки блискавично метикував. — Тоді запрошую тебе сьогодні на ділову вечерю в «Дарвін».

Мій безпосередній шеф аж світився від своєї пропозиції. Ймовірно я мала засвітитись разом з ним. Принаймі спалахнути.

— «Дарвін»… це де?

Аби він не розізлився, скорчила при цьому (як мені видавалось), кумедну гримасу.

— Це на Шевській, напроти колишньої хімчистки «Сніжинка».

Відвернувся. Мабуть, йому не смішно.

— А-аа, це в книгарні «Літера» на перршому поверсі…

— Ні, це в тій же будівлі, але на останньому поверсі. Жаль, якщо ти не знаєш різниці між закладами швидкого харчування і найдорожчим рестораном у Львові.

Кутики уст в цього красивого чьоловіка опустились як в маленького хлопчика, якому належно не оцінили власноручно зліпленого замку в пісочниці. Очі зробилися скляними і з них пропав будь-який вираз. Страшна залізна заслона, яка більше нікого не пускала до святилища його душі, з гуркотом опустилась додолу.

— Вибач, я не знала…

Було гірко за себе, гірко за нас і за невідомий мені найдорожчий ресторан у Львові.

— Куди прислати машину?

— До… до мене, на Льва Толстого, — затинаючись уточнила я.

Однокімнатне винайняте помешканя на Науковій язик не повертався назвати домом.

Нічого не відповівши, Володька вийшов. Дверей так ніхто й не зачинив.

Прокинулася від якогось шуму. Глянула на годинник. Друга година ночі. Схоже, що хтось вовтузився за стіною. Але не так як завжди і не з того боку. Голос долинав з кухні. «Може, в них гості»? — подумалось мені спросоння, проте звуки були приглушеними і якимись зловісно моторошними.

«А-а, тепер таки собака», — майнуло в голові, бо те, що чула, радше було схожим на тваринне скавуління, ніж людську мову. Обернулась другим боком на незручній канапі з глибокою борозною по-середині і спробувала заснути, — «їм ще тільки пса бракувало…».