Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

Однак усі ці звернення гетьмана з проханням про підтвердження «давніх прав і привілеїв» залишались без відповіді. Незабаром польський король помер. Розпочалась боротьба претендентів на престол. Тоді Богдан відкликав посольство з Польщі і несподівано змінив у своїх листах титулатуру. Якщо раніше він підписувався як «гетьман» або «старший» і додавав слова «із Військом його Королівської милості Запорозь­ким», то відтепер просто «старший з Військом Запорозьким». Цей момент можна сміливо називати початком усвідомленого унезалежненого від Польщі курсу політики Богдана.

Уже 8 червня гетьман вперше висловив офіційне бажання бачити на спорожнілому троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича. Зрозумівши, що той не прагне цього, український гетьман у листопаді 1648 р. звернувся з такою ж пропозицією до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці.

Що до царя, що до князя Хмельницький звертався із завуальованою метою чимшвидше отримати військову допомогу для продовження боротьби з польською армією. До Трансільванії, наприклад, вирушило досить поважне українське посольство на чолі з генеральним писарем І. Виговським.

Одним з головних претендентів на польський трон був королевич Ян Казимир. У листопаді 1648 р. до нього вирушило посольство від Хмельницького. Посланці мали запропонувати Яну Казимиру умови, на яких український гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні шляхетського війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх підданих»; власний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта». Крім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом IV.

Уже в статусі короля Ян II Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Король погоджувався бути його зверхником, а також визначити комісію для обговорення й ухвалення рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б. Хмельницького та вислав йому свої символи влади: булаву та корогву з написом «Король Іоанн Казимир».

Проте Хмельницький на той час відчував себе фактичним правителем України. І вже не погоджувався йти ні на які поступки Польщі, починав висувати низку вимог до представників Речі Посполитої. Богдан і далі йменувався «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості».

Із лютого 1649 р. Богдан починає вести потрійну дипломатію. Так, спочатку пише до московського царя з проханням взяти його під свою опіку, а також вислати військо проти «ляхів». Далі гетьман приймає послів з Трансільванії й заявляє їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя цієї держави в ролі свого протектора. Паралельно з трансільванцями українське керівництво проводило переговори про перемир’я з представниками короля на чолі з А. Кисілем. Йому було передано лист з вимогами до короля, у якому чітко вказувалось: «Залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені». У першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на «криваві образи» Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів».

Відтепер з точки зору уряду Б. Хмельницького йшла мова про офіційне визнання королем зверхності над гетьманом, усім «Військом Запорозьким», українськими селянами, міщанами і козаками, що населяли новоутворену державу. Зрозуміло, що король і шляхта не могли погодитися з такою позицією Б. Хмельницького. Адже якщо б король не виконував тих зобов’язань, що на себе взяв, то козацька держава могла цілком законно відмовитися від захисту польського короля і шукати вигіднішого монарха-заступника.

Власне, протягом усього 1649 р. цим і зай­мався Хмельницький: писав листи до московського царя, розпочав переговори з послами Османської імперії, вів листування з трансільванським князем та урядовцями Кримського ханату. Однак жодна із цих сторін не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні і посприяти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького. Вона ж перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.

Тому Хмель і старався завершити перемовини з польським урядом. На поступки короля змусила піти поразка під Зборовом, яка потягла за собою укладення Зборівського мирного договору. Тоді Хмель висилає свої чергові вимоги до Яна ІІ Казимира, які стосувались майже всіх сфер українсько-польських взаємин. Король був змушений визнати Військо Запорозьке автономним державним утворенням під своєю зверхністю.

Це була перша серйозна перемога Хмельницького в плані визнання створеної ним держави. Проте, як кажуть, був виграний лиш бій, але не війна. «Війна» йшла за повне, визнане на міжнародному рівні відмежування від Польщі і перехід до іншого зверхника. Незважаючи на укладення Зборівського договору, Хмельницький у вересні 1649 р. в листі до трансільванського князя визнавав його номінальну зверхність над Українським гетьманатом. Князь повсякчас обіцяв військову допомогу і постійно «завертав» її назад, що дуже дратувало Богдана.

Як бачимо, Хмельницький повсякчас шукав можливості широкого визнання легітимності своєї влади на міжнародній арені. Однак робити це було важко, не розібравшись до кінця у відносинах із Річчю Посполитою. До всього король Ян Казимир відмовився виконувати умови підписаного ним же Зборівського миру. Богдан надіслав до Варшави посольство з проханням вплинути на короля, нагадати йому, що договір було затверджено на сеймі і це не просто папірець.

Король зволікав і не хотів виконувати взяті на себе зобов’язання. Тоді Хмельницький вдався до силового тиску на союзників Речі Посполитої, зокрема Молдавське князівство. Ще з літа 1648 р. гетьман робив спроби схилити молдавсь­кого господаря Василя Лупула до добросусідських відносин з Військом Запорозьким. Проте Лупул підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй боротьбі проти повстанців. Хмельницький, недовго думаючи, у вересні 1650 р. виступив у похід на чолі 60-тисячної армії козаків і заволодів молдавською столицею, містом Ясси. Лупул погодився розірвати дружбу із Польщею і встановити її з Богданом. Щоб зміцнити політичні зв’язки, молдавський господар зобов’язався видати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Такий шлюб давав би зовнішньополітичне визнання і Богданові як гетьману, і Війську Запорозькому як державі. Тим більше що діти Тимоша й Розанди вважалися б «принцами крові» і здійснювали б свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території.

Поки розгортався молдавський «фронт», Московська держава військової підтримки так і не надала. Тому влітку 1650 р. Богдан активізує свої відносини з Османською імперією. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бея Мурад-паші з проханням допомогти налагодити відносини із султаном Мехмедом IV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою.

Після прийняття турецького посольства Хмельницький подав листа до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Український гетьманат погоджувався на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався: «проти кожного неприятеля султана стояти»; «у держави Вашої цесарської милості не вторгатися»; «у згоді перебувати з татарами... на віки в приятельстві