Читати книгу - "Чорний Загін"

class="book"> Як тільки ми повернули за ріг, під копитами наших коней з’явився густий, чорний туман. З туману висунулися вологі, чорні носи й почали нюхати смердюче, вечірнє повітря. Поморщилися. Може вони, як і я, звикли до сільського життя. Мигдалеві очі засяяли, як пекельні лампи. Серед роззяв на узбіччі почувся переляканий шепіт.

Вгору вискочили десять, двадцять, сотня примар зроджених у гадючнику, який Одноокий вважає своїм розумом. Хвилясті, чорні істоти зі злими, зубатими посмішками помчали вперед і кинулися на мешканців Весла. Перелякані люди бігли швидше за них. За кілька хвилин на вулицях залишилися тільки ми й привиди.

Це був мій перший візит у Весло. Я розглядався навколо, немов якийсь селюк, що приїхав торгувати гарбузами.

-- Погляньте, хто тут, -- сказав Елмо, коли ми повернули на вулицю, де завжди зупинявся овочевий дозор. – Це ж старий Корні.

Це ім’я мені було знайоме, хоча я вперше побачив чувака. Корні був власником конюшні, де квартирував дозор.

Старий встав з крісла біля корита.

-- Я чув, що ви наближаєтеся, -- сказав він. – Зробив все, що міг, Елмо. Але цілителя не знайшов.

-- У нас є свій, -- Елмо не сповільнив коня, хоча Корні був старий і йому доводилося квапитися, щоб дотримати нам кроку.

Я втягнув повітря носом. В ньому відчувався легенький запах диму.

Корні кинувся вперед і завернув за ріг вулиці. Схожі на ласок створіння вилися навколо його ніг, немов буруни, що піняться налітаючи на гальку на пляжі. Ми рушили за ним і побачили джерело диму.

Хтось підпалив конюшню Корні та напав на наших хлопців, коли вони вибігли назовні. Падлюки. Цівки диму досі здіймалися в небо. Вулиця перед конюшнею була заповнена пораненими. Ті, хто постраждав найменше, стояли на чатах, перенаправляючи рух в об’їзд.

Красунчик, який командував дозором, пришкандибав до нас.

-- З кого мені починати? – запитав я.

-- Он ті в найгіршому стані, -- він вказав пальцем. – Краще почни з Ворона, якщо він ще живий.

Мене мов по серцю ножем полоснули. Ворон? Він здавався таким непереможним.

Одноокий змусив своїх улюбленців розбігтися. Тепер жоден повстанець не застане нас зненацька. Красунчик повів мене до Ворона. Він був непритомний. Обличчя біле мов крейда.

-- Він виглядає найгірше?

-- Єдиний, за кого я боявся, що він не виживе.

-- Ти непогано справився. Бачу, наклав шини так, як я тебе вчив.—Я пильно поглянув на Красунчика. – Тобі теж варто було б прилягти.

Я повернувся до Ворона. Лише спереду в нього було біля тридцяти ран, деякі з них глибокі. Я вселив нитку.

Елмо швидко обійшов по периметру, тоді приєднався до нас.

-- Кепсько? – запитав він.

-- Важко сказати. Він весь подірявлений. Втратив багато крові. Нехай Одноокий приготує свою юшку.

Одноокий вміє готувати суп з курки на травах, який мертвого поставить на ноги. Я покладаюся тільки на нього.

-- Як це трапилося, Красунчику, -- запитав Елмо.

-- Вони підпалили конюшню і налетіли на нас, коли ми вибігли.

-- Це я бачу.

-- Огидні вбивці, -- пробурмотів Корні. Хоча в мене склалося враження, що він більше оплакував конюшню, ніж наш дозор.

Елмо скривив кислу міну, немов надкусив зелену хурму.

-- Ніхто не загинув? Ворон постраждав найбільше? Важко в це повірити.

-- Один загинув, -- виправив його Красунчик. – Той старий. Друзяка Ворона. З села.

-- Щиголь, -- прогарчав Елмо. Щиголь не повинен був залишати фортецю в Ділі. Капітан не довіряв йому. Але Елмо не звернув уваги на це грубе порушення інструкцій.

-- Хтось гірко пошкодує, що зв’язався з нами, -- сказав він. Його голос був сухий, позбавлений будь-яких емоцій. Він немов зачитував гуртові ціни на ямс.

Цікаво, як Корнішон сприйме цю новину. Вони здружилися з Щиглем. Сонечко буде в розпачі. Щиголь був її дідусем.

-- Їм потрібен був тільки Ворон, -- сказав Корні. – Тому він весь побитий.

-- Щиголь став їм на заваді, -- додав Красунчик і вказав жестом. – Все інше трапилося тому, що ми не відступили.

Елмо поставив питання, яке бентежило й мене.

-- Чому повстанці так заповзялися на Ворона?

Піскар ошивався поблизу, чекаючи коли я візьмуся за глибоку рану в нього на лівому передпліччі.

-- Це були не повстанці, Елмо, -- сказав він. – А той тупий шматок лайна – капітан з села, де ми зустріли Щигля і Сонечко.

Я вилаявся.

-- Твоя робота зашивати, Док, -- сказав Елмо. – Ти впевнений, Піскар?

-- Звичайно, що я впевнений. Спитай Веселуна. Він теж його бачив. Решта – то вулична шпана. Коли ми врешті взялися до роботи, то добряче відлупцювали їх, -- він вказав пальцем. Біля вцілілої стіни конюшні лежав десяток трупів, складених штабелями мов дрова. Я впізнав тільки Щигля. Всі інші мали на собі місцеве лахміття.

-- Я теж його бачив, Елмо, -- промовив Красунчик. – І командував не він. В тіні позаду ховався ще один чувак. Він дав драпака, коли ми почали перемагати.

Корні теж тримався поблизу, мовчазний, але пильний.

-- Я знаю, куди вони пішли. Можу відвести вас туди, на Похмуру вулицю, -- запропонував він.

Я переглянувся з Однооким, який саме готував свою юшку, виймаючи всяку всячину зі своєї чорної торби.

-- Здається Корні знає нашого брата, -- сказав я.

-- Настільки добре, що знаю – їм це так просто не минеться.

Я поглянув на Елмо, той втупився в Корні. Ми завжди мали певні сумніви