Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ситуація з панівним родом на Русі виглядає дуже нетиповою порівняно з іншими країнами Середньовіччя. До XVI ст. на Русі не відбулося жодної спроби легітимації роду Рюриковичів на основі їхнього походження від якогось прадавнього предка всіх русів або ж надзвичайного походження самого роду. Принциповим було лише те, що Рюрик походив із князівського роду, і те, що він був запрошений до столу, як це і було описано в легенді про запрошення варягів. Навіть відверто олігархічна громада Галича виказала прихильність цим самим принципам під час «вокняжіння» одного з бояр на початку XIII ст.[129]
Князь мав право на владу за самим фактом належності до княжого роду і міг стати носієм влади в князівстві через посідання столу. Але для того, щоб посісти стіл, слід було або здобути підтримку громади й посісти стіл на її запрошення, або примусити громаду до такого визнання через силове захоплення столу. Нерідко обидва шляхи поєднувалися. Це було спричинено зокрема й тим, що всередині самої громади, як і будь-якого соціуму, були різні уподобання і різні політичні сили з протилежними інтересами.
Така боротьба водночас призводила до конфліктів між князем та громадою, що добре ілюструють події навколо київського столу по смерті Всеволода Ольжича, коли боротьба двох партій всередині київської громади (прихильників Мономашичів та Ольжичів) вилилась у тривалу громадянську війну, яка охопила всю Південну Русь. Непоодинокі приклади боротьби окремих партій надає нам і новгородське літописання, а окремі випадки таких політичних баталій літописи зафіксували щодо майже всіх земель Давньої Русі княжої доби.
Повертаючись до поставленого на початку запитання про співвідношення влади князя та віча, можемо запропонувати таку відповідь: уся повнота влади в князівстві належала князю. Однак для того, щоби набути цю владу, князь мав тим чи іншим способом (улещуванням, авторитетом чи силою) здобути визнання громади, головним провідником інтересів якої виступало стольне віче. Водночас конфлікти з громадою, що виникали внаслідок неадекватних, зокрема злочинних, дій князя чи його двору або через політичну боротьбу в самій громаді, виявлялися переважно у формі боротьби князів із вічем і могли призвести до втрати князем столу, а разом з ним і можливості здійснювати своє владне право.
При цьому народ виступав не стільки джерелом влади, скільки її гарантом, контролюючи, щоби влада перебувала в руках належного правителя. Мабуть, найяскравішим прикладом подібного ставлення до влади були події у Ростово-Суздальській землі по вбивстві Андрія Боголюбського, коли громада не лише не виступила за покарання вбивць, а й взяла участь у розгромі княжих урядників і службовців, а потім на загальноземському вічі обрала нового князя.
Отже, влада в Давній Русі княжої доби була цілковито зосереджена в руках князя-правителя. Влада князів мала джерелом їхнє княже походження, а гарантувалася громадою князівства, яке приймало князя.
Іншим запитанням, яке потребує відповіді, є проблема поділу влади у добу Середньовіччя. Традиційний поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову виникає у Новий час і є загальноприйнятим у сучасну добу. Його застосування до більш раннього часу допустиме лише для оцінки повноти влади того чи іншого владного суб’єкта, адже такий поділ не мав відповідного усвідомлення в соціумі.
У цьому відношенні традиційною є оцінка судової влади Середньовіччя як такої, що безпосередньо пов’язана з виконавчою. Однак для Давньої Русі княжої доби це твердження є не зовсім коректним. По-перше, вже зазначалося, що в цю добу державна влада була неподільною. А по-друге, і це найважливіше, аналіз наявних літературних джерел дає змогу припускати, що для жителів Давньої Русі, щонайменше у другій половині XI–XII ст., саме судова функція влади стояла чи не на першому місці. Повість временных літ у своїй легендарній частині говорить про те, що Рюрика запросили на княжіння для того, щоби він вирішував спори між племенами, що утворювали союз із центром у Ладозі, а згодом у Новгороді[130]. Так само автор Житія Феодосія Печерського постійно вживає термін «судія» як синонім князя чи його намісника[131]. Таке ототожнення судді з особою, яка веде судове засідання, походить із християнської традиції, згідно з якою Бога нерідко величають суддею, адже він судитиме християн на Страшному суді. «И Судии сєде»[132], говорить про Господа Житіє Авраама Смоленського[133]. Саме в такому контексті автор Житія Михайла Ярославича Тверського переробив слова з книги Пророка Ісаї, щоби наблизити її до давньоруських уявлень: «Поставлю властеля, ругателя ихъ и судию, немилующа ихъ»[134]. В оригіналі йшов перелік різних осіб: судді, пророка, старійшини, мудрого правителя тощо, в «Житії» ж дається характеристика однієї особи: жорсткого правителя та безжального судді.
Втім, судовій владі на Русі все-таки був притаманний певний дуалізм, адже паралельно із судом князя існував суд церковний. Цей суд діяв на основі княжих актів, однак складав окрему систему, яка в багатьох питаннях була підпорядкована зовнішній волі — Константинопольському патріарху. Нам невідомі приклади втручання патріархів у судові справи Київської митрополії, однак така можливість не виключалася. Патріархи, до речі, зверталися до митрополії та князів щодо порушення, на думку Константинополя, церковних правил на Русі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку», після закриття браузера.